Цілотижнева серія «домовленостей про мир» в Україні. На цей раз із центром у Пекіні. Очевидно, що мудрий французький дипломат Талейран зреагував би на це так: «Язик дається людині для того, щоби скривати свої думки». Оскільки переговори, угоди, діалоги стають, на жаль, пародійними видумками, коли це стосується кремлівської раші, тим паче її нинішнього головного «переговорника» путіна — серійного вбивці та «клієнта» Гаазького трибуналу.
Адже вся багатосотлітня історія лише підтверджує, що московія-росія з часів свого виплодження ніколи не дотримувалася підписаних домовленостей, а лише цинічно брехала, брутально попираючи будь-яке право.
На пам’ять приходить драма українського письменника й громадського діяча Кості Буревія «Павло Полуботок». Трагедія й драматизм автора твору, сотвореного ним героя і всякого, хто мав справу з москалем. Адже «незручний» для московитських колоністів письменник постійно відбував заслання по сибірах, відсидівши у 68(!) тюрмах. Причому незалежно чи то за царату, чи більшовицького штрафбату. Нарешті, як член української групи «терористів», був розстріляний нквд 1934-го в київській тюрмі.
Не менш гостросюжетним був і шлях самого його твору, закінченого 1928 року, однак надрукованого аж 1948 р. у Мюнхені (видавництво «Орлик»). І коли «Розстріляне відродження» стало, нарешті, доступним для українського суспільства, то перед нами відкрилось чимало завіс, за якими міститься справжня правда про вартість москалевого слова, в якому ні сорому, ні честі — лише брехня.
Але в драмі «Павло Полуботок» є найголовніший ціннісний посил для днів сьогоднішніх — не слухай, не служи, ніколи не вір москвину! Бо після трагічного відходу Івана Мазепи гетьман Полуботок, не послухавши кошового Війська Запорозького Костя Гордієнка про те, що треба йти з Пилипом Орликом і спільними силами «дати відкоша віроломній москві», вирішив «домовлятися» з пєтром І про «рівність» та боротися «мирно» за права й вольності, підписані Богданом Хмельницьким.
Як результат – петропавлівський каземат і смерть у неволі.
Нині, коли час від часу в своїх бункерних схованках появляється путлєр, то на задньому плані можна рогледіти бовваніючу картину чи статуетку одного з відомих катів Українського народу — пєтра(україножера). І тоді стають зрозумілими характер і ціна домовленостей (нинішніх та майбутніх) з кремлівською ордою, що не ва́рті ви́їденого яйця. Бо історія впродовж століть не містить жодного доконаного факту, коли б різномасті сатрапи московії від грозних, петрів, єкатєрін, лєніно-сталіних і путло-х*йлів хоча б колись та дотримувались слова.
Отож у цій зворушливій драмі запізнілого (на жаль, смертельного) прозріння Павла Полуботка — гіркий історичний урок, який мусить стати (як і решта) нашим національним застереженням та верховинною правдивістю на віки. Вона — в останніх передсмертних словах уярмленого гетьмана: «О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!».
Сьогодні ця істина й водночас помста за кривду викарбувані на знаменах Збройних Сил України, а український Воїн з праведним мечем став єдиним справедливим «дипломатом» в «діалогах» із рашистсько московією. Слава Героям!
Георгій Філіпчук
