Цей вірш написався 20 років тому з присвятою Василеві Герасим’юку. Він жив собі тихо у моїх книжках, а позавчора раптом вигулькнув із фейсбуку. Щось мені підказало — не просто так, це якийсь знак. І от сьогодні — я вже лежу ушпиталений в одному з медзакладів Дніпра. Ні, не поранення, просто серце втомилося і взялося бешкетувати.
Розмір людської душі і розмір таланту не залежать від зросту людини. Як, до слова, і палітурка книжки від її вмісту. Сьогодні розкішна поліграфія таки здатна розкошелити відвідувачів книгарень, які ведуться на яскраве і талановите оформлення відвертої графоманії, що «косить» під модерн і яка має кошти оплатити наклад і одягнути свою бездарність в яскраві шати. І коштують такі книжки дорого.
«Я часто війну називаю лотереєю, адже невідомо, який день, година, хвилина будуть останніми. Мені пощастило не загинути, тому зараз ця книга у вас у руках, проте не всім моїм побратимам, українським військовим та цивільним людям, що постраждали від рук окупантів, так поталанило. Перед прочитанням збірки прошу: згадайте всіх, кого ви знали, із ким росли в одному дворі, ходили до однієї школи, працювали на роботі, усіх, хто поліг у боротьбі за українську незалежність.
Час від часу в Мережі здіймається буча щодо «засилля» в медіапросторі Єдиних Новин. Мовляв – тринькання коштів, цензура, «одне і те ж» і т.д. і т.п.… Із Єдиними Новинами є тільки одна проблема – задовбуєшся перемикати пультом два десятки однотипних каналів, поки натрапиш на щось інше.
