Стоїть зараз наша колиска одиноко, як у нас кажуть, на горі. Вона чує лише як навесні, з яру доноситься пташиний спів, або чує як шарудить восени по шиферу пожовкле листя. Змайстрував нашу колиску мій тато. Вигойдала вона і двох моїх старших сестер, і мене, і навіть мого сина Ромашку, якого маленьким ми привозили у батьківський дім.
Донині мені чується у вухах, як мене малого, гойдала мама чи сестри і в такт гойданню, звучав такий солодкий приспів: «ГОЙДА, ГОЙДАША, ДЕ КОБИЛА– ТАМ ЛОША».
Пам’ятаю.
Але думаю поняття «колиски», треба сприймати набагато ширше, аніж лише колиску на горищі. Колиска, це справді татова любов, з якою він виготовив її для нас, для своїх дітей. Колиска, це мамині теплі руки, мамине солодке молочко і її перші слова, в яких вона нас вигойдала. Колиска, це рідна хата, яка завжди пахла наваристим борщем з п’єцу.
Саме батьківська хата, як Колиска вигойдала нас в теплі і любові, і випустила у великий світ. Колиска, це неймовірної краси наш яр, з блискучою як бісер, у долині річечкою.
І Колискою назву усіх тих людей, яких знав по імені чи не знав, але змалку був навчений татом, усім радісно казати при зустрічі «добрий день». Без пафосу, але тихо скажу, що Колиска, це — моя країна, бо ж хто, як не вона мене виколисала.
А варто, подумки піднятись іще вище.
Бо Колиска, це наша планета, наша Земелька, яка вигойдує на своєму живому тілі усе живе. Терпляче виколисує і таке грішне віковічне людство.
Дякую свого тата за ту Колиску, з якої я почав навчатись життю і ще донині не знаю чи таки навчився жити…
І дякую Отця Небесного, який незбагненним способом гойдає на своїх живих руках життя, як таке. Дякую.
Сергій Файфура
