Сьогодні День батька. І я Вас не забув, рідний… Мій батько — Олексій Прокопович Жадько був заводським ковалем – працював на цукровому заводі з 1946 року. Якщо вийти за околицю села Іваньки на Черкащині та стати на пагорбі, то видно вдалині, ніби меч піднесений угору — димар цукроварні. Його не можуть похитнути ні морози, ні спека, ні буревії. Бо він обхоплений залізними обручами, й ними скріплював цю споруду мій батько.
Був малописьменний, його шкарубка від молота й усякого залізяча рука могла щось написати, але друковане читав непогано. І це, мабуть, тому, що цікався лише книгою, яка була любимою у хаті і яку знав майже напам’ять: Екзюпері «Маленький принц», а щоденно – газети: районку та «Сільські вісті».
Слово «кузнець» («кузнец») знаходимо в житії Феодосія Печерського у списку XII століття (кузнець, скував для нього залізний ланцюг, яким Феодосій обперезався по тілу). Існувало й інше визначення ремісника, який працював з металом — «ковачь», «коваль».
Із школи завжди забігав до батька в кузню. По-перше, завжди пригощав мене клєром – солодким густим сиропом. А по-друге, біля горна обов’язково товклося чимало робітників і переповідали новини: хто народився, одружився, сипались анекдоти, спомини з минулих літ, згадки про війну. Особисті пригоди перепліталися з характеристиками різних людей, з політикою, хатніми справами.
А батько чаклував біля горна.
Ось вихоплює із вогню заготовку і точними ударами молотка формує потрібну конфігурацію. Одну, другу… І так із дня в день, з року в рік. А я, приткнувшись збоку, стежив, як важко фуркав шкіряний міх, язички полум‘я червоніли й вискакували з глибини вугляної купи, а батько довгими щипцями перекручував шмат розпеченого металу.
Він був такого високого рівня професійності, що «пересипав» (переплавляв і наново виковував) сокири з розбитими обухами, «насталював» визублені сапи, виковував гострі коси і кільця до них, що з’єднують косу з кіссям – ще й нині чи не в кожному подвір’ї нашого села збереглася його добротна робота — санчата, сапи , що «самі чапають», і всяка дрібідень в господарстві.
Чи ви бачили, чи чули, як на ковадлі дворогім гаряче б‘ють два молотки в парі – майстра і помічника? Великий — то сила, але сліпа, це — дія, але не самостійна, це — політ, але без мети. Тут на допомогу прибігає молоток у п‘ять разів менший. Ось жилаві батькові руки вихопили кліщами з огненного горна обрусок червоно-білого металу — в іскрах, і ривком кинули на ковадло. Дорога кожна мить — і встигає й зиркнути на мене – мовляв, ось так, сину, й кується доля! А великий молоток у руках помічника уже жде-чекає, піднесений до рівня плеча в таких самих, мускулистих руках. «Дзень – день-дзень!» – заспівав малий молоток ковадлом, збоку від бруска, як барабанний дріб. Але це ще не робота з металом, це — проба, заспів, початкова крапля дощу перед бурею…Великий молот здригнувся, напружився, готовий з усього маху бабахнути по розпеченому шматку в місце, яке показав батько…
— Отут!
Умить страшна сила з-над голови молотобойця мигнула в повітрі й люто вдарила по бруску, в точно показане місце – розпечені зірки шуганули врізнобіч, аж всі змахнули руками, остерігаючись. А батько вже увійшов у раж, йому немає часу роздивлятися чи попереджати про небезпеку від іскор – метал холоне. Неспроста ж кажуть: «Куй метал, допоки гарячий!». Знову батькове коротке: «Тут бий!». І великий молот глухо влупив, од чого брусок ледь розтягнувся, а татко видихнув: «Добре».
Та враз завирував розпеченим металом гарячий танець молотків — малий показував дорогу: вів по брускові то вперед, назад, уліво-вправо, або топтався на місці — і така мелодія лилася від наковальні, що всі довкола стояли зачаровані од тієї чарівної музики металу.
Але танець молотків не зупинявся: великий важко й слухняно, мов слон, ішов слідом за малим, але в’юнкий, як вуж – не відставав. Я сидів і, здається, перестав дихати – це дійство перехоплювало подих! Чарувало. Та найбільше гордився, що я син – коваля, майстра он якого!
— Тут бий!
— Тут б’ю!
— Тут бий!
— Б’ю! Б’ю! Б’ю!
Й – єх – х-ха !!! – лунало кузнею і чоловіки заніміли од чарівності ковальської праці.
… Під старість батько вже не міг підняти руки – м’язи так розтягнулися за сорок років ковальства, що втратили пружність. Був сильний характером і не міг перенести немічність – наклав на себе руки…
Віктор Жадько
