В Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбувся ІV Конгрес парламентаристів, приурочений Дню Конституції. Серед багатьох учених, політиків, громадських діячів були дві людини, які мені особливо близькі. Валентина Гошовська і Лілія Григорович. Саме з ними 27 років тому мені випала честь і обов’язок приймати Основний Закон України. І ось уже десятий рік цей День державного свята відзначається в умовах екзистенційної війни з нашим відвічним ворогом – московією.
Для нас війна кровоточить суто Шекспірівською дилемою – «Бути, чи не бути». Ця страшна бійня відбувається не тільки на головному фронті – мілітарному, але й у культурному, світоглядному, духовному, інформаційному середовищах. Але всі ці життєвозначущі сегменти національного буття мають спільний знаменник, скріплений нашою непогамовною вірою, що означає БУТИ! Нашій Державності, Ідентичності, Духовності, Суверенності.
Саме в цій площині національних інтересів мусить сьогодні розглядатися День Конституції України. Хоча заради правди, після 1996 року не було періоду, щоби та чи інша політична сила, президента не бажали її змінити (замінити), переписати, «удосконалити». Однак нашій Конституції всі ці роки «бракувало» не кон’юктурних змін, коли приватне стає нібито «суспільним» інтересом, а тільки належного виконання.
Навертаючи себе в той емоційний стан, ту суспільно-політичну атмосферу 1994-96 років, зазначу, що тоді прийняттям Конституції мало б вирішитися, нарешті, питання масштабної кризи, яка наростала в країні. Очевидно, що на певний період це таки вдалося. Але значимість цього акту варто оцінювати передусім у вимірі державотворчої стратегії, як визначального чиннику нашого націєтворення.
У підвалини Української Держави насправді був закладений наріжний камінь існування, буття, розвитку Нації. Водночас Конституція стала своєрідним зрізом політичної і громадянської культури Українського Народу з усіма його «за» і «проти», компромісом в діалозі між усіма соціальними, політичними, психоментальними й етнокультурними станами. Це був також погляд у майбутнє – якою державою, нацією, культурною спільнотою хотіли себе бачити Українці. Колективне сприйняття українського світу тоді (як і зараз) характеризувалося таким собі «біорозмаїттям» та різночитанням. І тому місія Конституції полягала в ще й у тому, що формально, на політично-правовому рівні цей високий Закон ставав для більшості об’єднуючим, консолідуючим чинником, найважнішим атрибутом прав і обов’язків відроджуючої Нації та Держави.
Проте треба сказати і про дещо інше. Не менш значуще. Як говорив Григорій Сковорода, щоби оте «невидиме ставало видимим». Отож, Конституція народила й зафіксувала де-юре ті світоглядні цінності, які віками виборювала уярмлена й колонізована Нація. Якщо зробити аналіз, починаючи з преамбули та першої засадничої глави Основного Закону, то можна сформувати своєрідний Декалог Українця. 10 ЗАПОВІТІВ Божих, яких кожен українець повинен не лише знати, але й глибоко шанувати, пишатися й гордитися ними. Усі вони закладені в положеннях Конституції. ЦІННОСТІ для всіх і вся, які виховують Націю. Вони уможливили творення тієї україноцентричної матриці, на якій мають вибудовуватися виховні, культурно-освітні системи.
Україна. Прапор. Герб. Гімн. Духовний гімн. Заповіт. Українська Мова. Церква. Українська Пісня. Український Воїн. Національна пам’ять. Українська культура… 10 славетних подій, найдостойніших ДЕРЖАВНИКІВ, Воїнів-Героїв, Письменників, Учених, Композиторів, Художників, ДУХІВНИКІВ, ПЕДАГОГІВ, Жінок – берегинь, просвітниць, воїнів, державниць, мисткинь. 10 найвидатніших національних творів із ніші 9 муз. Подібні ціннісні орієнтири формують (попри все) методологію, теорію і практику українознавства, як системи цінностей і знань про Україну, її народ, минуле, сучасне, майбутнє, слугуючи живим і ненарожденним. Бо саме національна традиція і конституційні норми були покладені в основу творення Нації.
Пам’ятаючи Е.РОТЕРДАМСЬКОГО, що ЛЮДЬМИ, ГРОМАДЯНАМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ, НИМИ ВИХОВУЮТЬСЯ, мусимо визнати, що невихована, напівосвічена нація не буде здатною за Шевченком народжувати своїх національних Вашингтонів та витворювати Україну з її праведним Законом. Тому запропоноване (для багатьох дискусійне, контраверсійне, однак суспільно затребуване) ставало таки суттєвим елементом національної стратегії розвитку Освіти, Науки, Культури, Інформаційної політики. Адже щоби перемогти, здолати здичавілу рашистську росію, то зобов’язані вигравати боротьбу за Людину, а не просто відвойовувати територію чи ресурси. Для цього треба безустану зрощувати відданих Україні Воїнів, Державників, Просвітників, Духівників. Народ має прагнути «чути себе Українцями».
Так, сучасна освіта опирається передусім на формулу 4 «К» – Креативність, Критичність, Комунікаційність, Командність (Колективність). Універсальний стандарт. Одначе, не менш важливо реалізувати й іншу, більш традиційну модель – освіта Добротна, Інтелектуальна, Гуманна, Національна. Даючи можливість усвідомити всім, що цивілізаційний прогрес, сталий розвиток, безпека і виживання передусім проходять через шкільні класи, студентські аудиторії, наукові лабораторії і творчі майстерні. Саме така освіта мислилася за Конституцією, щоби ніколи не повторилося стану, як писала Леся Українка, коли «Українська нація розтята прірвою ледь жила» .
Здолати московію можна лише тоді, коли високотехнологічність маршируватиме разом із якісною освітою, наукою, культурою, мистецтвом, «м’якою силою». Платон у «Державі» писав, що сила народу, влади, держави буде вагомою лише тоді, коли «розум» поєднається з культурою, яка плекається музами». Національна культура має ставати нашою найбільш могутньою зброєю. З її допомогою і завдяки національній культурі формувалися й відновлювалися всі європейські держави.
Якось один впливовий політик навіть запевнив, що без Міцкевича, Шопена, Словацького не відродилася б Польща. А дослідниця Єжевська в книзі «Шопен» написала: «Якщо б російський цар знав силу й небезпеку для імперії, що таїть у собі музика Шопена, він не впустив би цю музику на простори монархії. Бо музика Шопена – це гармати, прикриті трояндами». Тому культ культури (української, європейської, світової) в стандартах і змісті національної освіти є нашим ціннісним пріоритетом, закріпленим Конституцією.
Так, поки в Конституції України не закладено, на жаль, норму «Геть від москви» (хоча агресивна війна московії 2014-23 років спричинила повну реконструкцію цієї моделі на «Геть Москву» з усіх життєсфер українського буття). Але мусимо бути свідомі того, що цю пустку, порожнечу треба заповнити інтелектуально, духовно, національно українськістю (високою національною культурою, літературою, державною мовою, історією, написану душею власного Народу) у синтезі з європейськістю, загальнолюдськістю. Триєдина формула націє-державного існування виписана не суб’єктивними побажаннями, а конституційними нормами, які визначили наш євроатлантичний вектор поступу. Україноцентризм (За Байденом. Варшава. 2022. Травень) став реальністю. «Україна надихнула весь світ. Світ обертається навколо україноцентризму».
Водночас згідно Конституції підтверджується «європейська ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України» (абзац п’ятий преамбули зі змінами, внесеними згідно з Законом України від 7 лютого 2019 року).
Наостанок про найбільш наболіле і визначальне в контексті національних стратегічних пріоритетів. Людина – Громадянин – Українець. 3 стаття Конституції проголошує: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».
Теза повністю суголосна з усіма положеннями головних європейських документів (У стратегії освітньої політики ЄС і Ради Європи щодо освіти дорослих також відзначено, що «Люди в Європі – найвища цінність»). Тут – найбільш тривожний стан. Людський капітал, який потребує особливих зусиль, уваги, націєоберігаючих механізмів. І справа не тільки в найстрашнішій руїні людиновбивчої, дитиновбивчої війни. А, насамперед, у деформованій демографічній політиці впродовж десятиліть уже відновленої державності. Це саме той випадок, коли засвідчується доконаний факт, що Основний Закон не стільки ретиво необхідно треба «змінювати», скільки його треба відповідально й добросовісно виконувати. Адже з часу, коли приймалася Конституція (1996 р.) Україна втратила лише учнів І-ХІ класів понад 3 мільйони (ще до початку повномасштабної війни).
На порядку дня не лише повернення викрадених, депортованих, переселених в інші держави українських дітей, але й зовсім іншої якості державна політика щодо дітей, молоді, студенства, материнства, молодих сімей. Окрім цього вкрай неохідно зупинити масову втечу молодих «мізків». Справа не в якихось заборонних варіантах щодо навчання в європейських чи американських престижних коледжах та університетах. Навпаки. Однак проаналізуймо причинність іншої тенденції. Метафорично – білети придбані тільки в один бік. Одна із причин – платність навчання (не лише університетського) в давно зубожілій країні набрала загрозливих масштабів. Чимало європейських країн тому й здійснюють політику преференцій (навчаючи безплатно), щоби зростити й придбати для себе безцінний людський капітал. Отож Україні потрібна сьогодні довготривала стратегія не просто демографічної чергової концепції, а довгострокова загальнонаціональна програма відновлення, розвитку і захисту людського капіталу.
А ще для ПЕРЕМОГИ потрібна єдність українства всього світу. Особливо зараз. Коли до 20 мільйонів додалася ще половина, зокрема дітей, школярів, молоді. Конституційна вимога – допомагати їм у культурно-освітньому розвитку, в збереженні української ідентичності. Однак за останні роки так не прийнято державної програми щодо «Закордонного українця». Нині потрібно також створити високоінтелектуально- духовний національний Сайт (освітній і просвітницький) для всього українського зарубіжжя – від Сіетла до Сіднея. Забезпечити українців книгами та підручниками. Створити нові, україноцентричні концепції історичної, літературної, мовної, культурно-мистецької освіти.
А наша інтеграція має відбуватися на грунті суб’єктності власного, національно-державницького і культурного «Я». Борис Грінченко колись так написав у своїй роботі на початку ХХ століття: « У загальнолюдську сім’ю треба йти з власним доробком. Інакше доведеться бути вічно хворим членом цієї сім’ї». Тому бережімо й виконуємо Основний Закон, як скрижалі Мойсея та Заповіти Шевченка. І тоді все буде Україна!
Георгій Філіпчук
