Культура

Козацька душа Віктора Кріпченка

Як обухом. Сьогодні… Просто на вулиці… Раптово…
Скільки його знав, завжди нагадував мені крислатого козацького дуба. Того, у кроні якого любо зависає сонце, а під храмовим його смарагдовим склепінням, притулившись до стовбура, сидить і виграє на кобзі вічний Козак Мамай. Того, якому поштиво вклоняється сам непоборний Вирвидуб.

Він був Надійний і Непохитний. Чесний із собою.
Джерельний.

«Туман яром, туман долиною…»

Стискаю спазм, який насправді хочеться одчайно викричати, вилементувати на всенький світ. Він обожував цю пісню. І часто наші посиденьки, зазвичай «несухі», ми розбавляли тихими її многолосими переливами.

«Тільки видно дуба зеленого…»

Влітку ми бачилися у Феофанії, куди Вітю повела під скальпель недуга. Сиділи в облозі вікових дубів, що стільки тут усякого перебачили, цмулили каву і багато говорили. Точніше — говорили ми, а він слухав і… жваво одписувався. Тримав у руках товстого блокнота і сипав у нього свої влучні репліки та веселі жарти. Хапав лагідним оком веселі зиркання симпатичних медсестричок і яснів блаженно.

«Під тим дубом криниця стояла
Там дівчина воду набирала…»

Козак — душа правдивая.
Де-то вона тепер? Куди майнула на прощальний обліт? У гоноровий Львів, до Очини? В Чорнобиль, у жахких рентгенах якого паленіла тієї страшної весни, коли Віктор з кінокамерою біг слідом за першими ліквідаторами у самісіньке пекло реактора? Чи стала широкопола над Києвом, у тій сиві задумі, у залюбленості, якою Віктор так голубив зором це місто.

«Ой чого ти, дубе, на яр похилився?»…

Бачу Його і не бачу.
Гукаю і не докличуся. Спазм і сльози.

«За туманом нічого не видно…»

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.