Наскільки я знаю, Ігор Римарук – єдиний в історії Шевченківської премії, хто зміг аж так шляхетно повестися під час її вручення. Мене він вражав шляхетністю не один рік. Щось подібне зробив Григорій Гусейнов, коли йому також вручили Шевченківську премію, і Гусейнов одразу ж сказав, що ці гроші до нього «впали з Неба», тому він кладе їх у банк і створює премію «Глодоський скарб»… Браво, Григорію, кажу тобі всоте!
Не менш шляхетно вчинив і Ігор Римарук, коли вийшов на сцену Київської опери в чорному костюмі з блискітками, і як тільки отримав свою Шевченківську премію, сказав у вітальному слові: «Я свідомий того, що на моєму місці міг стояти Василь Герасим’юк і отримувати цю премію… Просто його книжка трохи запізнилася з виходом»…
Чи чув хтось із вас за 50 років з гаком існування Шевченківської премії від когось із лауреатів щось подібне? Не чули ви, і я не чув. Я особливо люблю ці рядки Ігоря, — вони є на обкладинці його збірки «Бермудський трикутник»:
Кельнерко! Каву для трьох:
Віршник, Художник і Бог –
Мудрі, як діти…
Коли вийшла Ігорева книжка «Бермудський трикутник», він її підписав мені так: «Дорогому Станіславу Бондаренку з давньою щирою приязню і вірою в твої Талант і Натхнення – Ігор Римарук, 16.09.07, Львів»…
Ми зустрілися у Львові під час Форуму. А тієї ж ночі, десь за шість годин, був мій потяг до Києва. Ігор — із останньою дружиною Лесею. Потім підійшли Іван Лучук та Родики (Костя Родик, про якого я теж колись придумав цікавий термін «РОДИКАЛІЗМ» та його дружина Галина Родіна, яка любить вже багато років, як і народна артистка Світлана Мирвода, танцювати зі мною «Бесаме мучо»)…
І я попросив-спровокував Ігоря почитати з його нової тоді чудової збірки «Бермудський трикутник». І він, який загалом не любить читати свої вірші, прочитав тоді практично всю книжку, а паузи виникали лише тоді, коли ми з ним по черзі в кафе при Палаці мистецтв ходили брати для всіх по 50 коньяку (він разів 10, а я менше). І на жаль, Ігор і тоді мене переміг, бо брав він все-таки частіше, аніж я…
Це теж дивовижа: він, мабуть, жодного разу і в Києві, і у Львові не дав мені розраховуватися, коли ми разом потроху випивали! Не дав також жодного разу заплатити мені за таксі. Він любив це робити сам… Я його того ж дня познайомив з видатним чоловіком з радіо «Свобода» Петром Вайлем, який мені особисто потвердив, що Йосиф Бродський – «повна недоучка»! Пьотр Вайль із сивою красивою бородою, підписавши мені свою свіжу книжку, сидів з гарною жінкою за сусіднім столом, і години дві потім прислухався до віршів Ігоря….
Колись Ігор (можливо, разом із Василем Герасим’юком) написав цей не дуже цензурний, але безкомпромісний свій присуд тодішньому Парижу:
… на прощання поср… в саду Тьюільрі…
Це тобі – за Петлюру, іудо Парі,
промоскальский педрило Паріж!
… Я вже якось згадував, як ми з Ліною Костенко зробили йому подарунок на п’ятдесятиріччя, і це було справді красиво, хоча від подиву він перелив на свої білі джинси червоне вино неподалік пам’ятника шанованому мною східному класику Махтумкулі…
Потім, коли Ігоря за кілька місяців не стало, Ліна Костенко сказала мені по телефону: «Станіславе, як же я вам вдячна: ви врятували мою душу», і я спершу подумав, що це якийсь невдалий жарт, бо не розумів про що мова, а вона, хороша, мені пояснила: «Якби не ви, тієї моєї розмови в день 50-ліття Ігоря, яка виявилася, на жаль, останньою, не було б…»
… Через дорогу від того місця на розі Прорізної та Пушкінської був гастроном – тепер там ресторан «Корчма Тарас Бульба», який віднедавна належить колишньому киянину Юрію Білоівану — колишьному розбишаці з київської Шулявки, який має в Москві вже аж сімнадцять редсторанів «Корчма Тарас Бульба», і не раз зустрічав нас із Малковичем на Київському вокзалі москальської столиці, потім віз в один зі своїх ресторанів (із 17-ти «Тарасів Бульб»), і ми смачно снідали, а вже пізніше їхали на книжкову виставку в бік ВВЦ (ВДНГ)…
Одного разу багатенький, колишній київський хлопчина Білоіван ПРИ МЕНІ вручив скрученими й перев’язаними товстою ниткою 7 тисяч доларів Іванові Малковичу і ще 7 тисяч «зелених» хорошому художнику-ілюстратору Владиславу Єрку! Це через те, що Білоіван вже не один рік до того незаконно використовував як емблему ресторанів малюнок Єрка: Тарас Бульба — з хорошим, набиченим виразом обличчя й здибленим оселедцем… А в Росії за таке порушення авторських прав — величезний штраф, при хороших адвокатах не 14 тисяч доларів, а 300-700 тисяч!..
Малкович від щастя не знав куди себе подіти, і запросив нас із Костем Лавром, головним художником його видавництва випити… Далі була така ницість вчинена Малковичем, яку хіба що Павличко міг дозволити, коли обманював Герасим’юка, коли той з друзями принесли на іменини класика пляшку доброго кон’яку, а він її сховав і запропонував хлопцям кислої самогонки з недопитої пляшки і шмат строго вонючого сала…
… Отже Малкович запросив нас у літнє кафе між 57-м і 20-м павільйонами, у яких роками проходить одна з найпотужніших у Європі книжкових виставок (щодня її відвідує по 70-80 тисяч книгоманів)… Так от він замовив нам за моєю підказкою шашлики з осетра… Він не знав, що в меню вказано ціну за сто грамів, а не повного шашлика, тож власник кафе кавказького походження настільки був розлючений, що хотів Малковича викинути чи й задушити, оскільки він не хотів доплатити якісь 25-30 доларів, хоча в кишені затиснув, повторюю, 7 тисяч доволі несподіваних доларів. Я сказав власнику, що можу я доплатити, й Костя Лавро сказава щось подібне… Отакий жлоб Малкович!
… Але повернемось до Києва і справжнього поета Римарука, де на розі Прорізної і Пушкінської ми збиралися чи не щовечора. Окрім нас з Ігорем траплялися Василь Герасим’юк, мої дорогі незабутні друзі Микола Мирошниченко, Аттила Могильний та інші, в тім числі й друзі Малковича — Павлик Вольвач, Сашко П., трохи поет і працівник Інституту україністики, який очолюввав колишній парторг нашого філфаку Петля Петльович…
На жаль, часто після цього Ігор з другом Герою ішли вище по Прорізній у «Рога і копита», де «усугублялі» кількість випитого, а потім іноді ще й поверталися до будинку з тим самим гастрономом, заходили у двір і піднімалися на другий поверх до ще одного незабутнього мого та їхнього друга Анатолія Костецького …
Дорогий Толя Костецький, який спершу був моїм викладачем на філфаці, підміняючи професора Білецького і став наймолодшим в Україні доцентом, а коли вже став відомим дитячим письменником, то врятував у Дніпрі біля Канева опецькуватого хлопчика на ім’я Єгор Гайдар – онука Аркадія Гайдара і майбутнього прем’єр-міністра Росії в Єльцинському уряді… Малого Єгорку врятував, а сам, на жаль, загинув після пожежі у власній квартирі… Хоча коли йому відрізали руку, здавалось, що він виживе попри ті опіки і вже пішов на поправку…
Що поганого робили Ігор, Гера і я у квартирі Костецького не один рік?
Ми там випивали! Але якщо я, поговоривши з Анатолієм і розпивши, наприклад, пляшку горілки чи коньяку, ішов додому, то інші гості зазвичай ішли за другою, третьою, іноді і п’ятою пляшкою, напивалися «вусмерть» і залишалися ночувати. За ними, на жаль, ще з минулого століття водилася така слабкість, особливо коли з Росії приїздив хороший поет і наш спільний давній приятель Іван Жданов, який в цьому столітті полюбив приїздити в Ірпінь до мого приятеля і блискучого фотохудожника Юрія Коскіна. Де одного разу на другому поверсі його котеджу був навіть випадково розбитий, очевидно Ждановим, унітаз…
А коли ще в минулому столітті молодими збиралися разом Римарук, Герасим’юк і Жданов, то вони могли випити за неповну добу по три пляшки горілки на кожного. А потім повзати навколо столу і – хто кого дожене – читати вірші один одному.
… А тоді, у Львові, ми бачилися з дорогим мені Ігорем востаннє…
Сиділи, мабуть, годин п’ять. Кафе вже закрилося, і скоро вже відбував мій потяг на Київ. А в їхній з Лесею львівській квартирі я ночував, коли вже Ігоря не стало, і коли я провідав його на Личаківському цвинтарі – могила неподалік від входу праворуч…
Марічка Матіос колись мені сказала, що Личакіське для Ігоря вибив її брат, офіцер львівського КГБ (СБУ), такий собі «вухань», пізніше бізнесмен і військовий прокурор України (якому я поки що не все пробачаю), у якого то був, можливо, найкращий вчинок у житті, якщо сказане Марічкою — правда.
***
… У Ігоря скоро день народження, він народився 4 липня 1958-го року в селі М’якоти (нині Ізяславський район, Хмельницька область)… Мені Ігоря не вистачає, як справжнього поета, який живе як пише… Набридли тупі, так звані, поети з поетесами без знання правил, без душі і взагалі звання поета їм не підходить, бо не знають, хто це такий і що це таке…
Мені недавно заплатили великі гроші, за те, що я відредагував рукопис однієї поетеси-неофітки з Рівного. Вона красива (третій розмір зверху, губи дуже чуттєві), і, може, з неї колись буде толк, якщо прислухається до моїх порад – не втулить у першу збірку ту сотню віршів, яку я викинув…
Але – до Ігоря. Після його смерті стала відома майже містична деталь: незадовго до загибелі він загубив ту кулю, яку було знайдено в лісі, в якому вбили його діда, і яку він носив на грудях поряд з хрестом, поки в тисняві в львівському транспорті не загубив… Ось про це мій вірш…
КУЛЯ І ХРЕСТ
Того вечора на грудях,
де зазвичай у людини хрест,
у Ігоря висіла куля.
І доки він читав
свій «Бермудський трикутник»,
куля визирала із-під сорочки –
відштовхувана легенями
куля на мотузку.
Куля була з того лісу,
де вбили колись його діда.
Подумалось: скільки Бермудських
трикутників в наших лісах!
Згадалося, що з хреста
не виливають кулі,
зате от із куль хрести,
хрестики легко вилити.
Ігоре, виливай,
та на шиї все ж збережи.
А наступний римований вірш було вручено Ігореві Римаруку в Києві у день його 50-річчя, в рік його загибелі у Львові.
РИМАРУЧЕ РИМАРІЧЧЯ
Він – наче з Греції чи з Рима
карпатського сюди літа:
в столиці він – незримо-зримий,
занесений в мої літа.
Він – річ в собі: з ним ходить… діжка,
Дніпро вина за ним тече.
І, наче діжка, в нього книжка,
й незримий ґвер через плече.
Якби ж то він колись очолив
той давній Ігорів похід,
прислухавсь би: що скажуть бджоли
і сонце, й виждав би як слід.
І, може, менше вже б… на горе
й полон, і менше на полин
припало на ліси і гори.
Хоч… що нам – менше на один?!
… Якби не знав я, хто це поруч
тут Прорізної топче брук,
подумав би: чи не Антонич?
Та впізнається: Римарук.
Станіслав Бондаренко
