Культура

Останній великий український поет ХХ ст.

Почавсь як вірш:
із шурхоту, вночі,
уривчастий — іще й не сніг, а видих —
зі смужки світла,
з пальців, на плечі
завмерлих…
Із небес несамовитих —
пізніше, з обгорілих верховин
століття — напролом, обвалом, гулом —
пізніше! — він засипав місто, він
згинав, сліпив! — здавалось, не затулим

од нього й тих, нічних очей і пліч,
не вбережем!..
І зник як вірш —
раптово.
Лишились —
видих,
світлий, ніби ніч,
і небеса —
сліпі й важкі, як слово.

(Ігор Римарук. Упродовж снігопаду. 1988)

Про Ігоря Римарука (1958-2008) написано багато. Зрештою, є незла книжка Мирослава Лазарука, в якій говориться про Римарука — поета і людину («Забуті письмена». 2018).

Але завжди залишається несказане і несказанне.

Останній великий український поет ХХ ст. Останній реформатор вірша, який надав йому неймовірної пластики, емоційної наснаги і естетичної довершености.

Я не писатиму про життєве безталання Римарука. Навіть у ньому, суголосному шекспірівській трагедії, є сторінки контрасні й непоетичні.

Але Инчого поета кінця ХХ століття, який би так близько наблизився до світлого дару Слова, у нас нема.

А книжку з автографом знайшов випадково, забувши про автограф, якого взяв у Ігоря в часи Золотого Гомону, коли дерева ще були великими і Слово звучало Оптимістичною Піснею.

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.