У шостому класі я взяв у бібліотеці «Декамерона» й приніс додому. Про те, що це якась незвичайна книжка, я зрозумів ще в бібліотеці, коли розгорнув її і прочитав кілька сторінок. Удома я читав, коли нікого не було в будинку, а щоб мати не знайшла, вирішив це небезпечне видання сховати. І нічого кращого не придумав, як запхати томик під матрац її ліжка.
Мати відразу помітила, що з ліжком щось не так і витягла звідти книжку. А коли її побачила, то розсміялась і запитала, чи справді мені цікаво, що робив у жіночому монастирі садівник, 
який притворився німим. Її сміх був дзвінкий, як ляпаси.
Присоромлений, я заніс назад у бібліотеку «Декамерона», натомість випадково знайшов там Ремарка, і він надовго став моїм улюбленим письменником.
Про це я згадав у найгірший день у житті матері, що ніяк не в’яжеться з її неспокійним характером. Вона була занадто живою для такого сумного дня.
У моїй пам’яті назавжди лишився її сміх, у якому було і буйство жіночого темпераменту, і курйозність ситуації, і відкриття, що я почав цікавитись дорослими книжками. І коли дивлюся на її портрет, намальований гуашшю, мені завжди здається, що вона стала серйозною лише на мить перед тим, як вибухнути нестримним сміхом.
Володимир Даниленко
