«З любовної туги починається Лесина зріла творчість — її пророча драма»; «В останні дні «туберкульозного» життя Леся неймовірно страждає: краплі крові виступають на її тілі, яке постійно вмирає і не може ніяк померти. Лесина страдницька смерть з іменем самотності, з іменем мужності, з іменем любові асоціативно нагадує останні муки Христа»; «Я переконана, що розглянути Лесину творчість глибинно під знаком національного — це і є істинний космополітизм»;
«Отже, «Леся Українка» — це не просто псевдонім. Не просто любовне ім’я, яким свою талановиту дитину нарекла талановита мати свого часу — Олена Пчілка. Такий псевдонім мав символічне етнопсихологічне звучання: бути Українкою означало бути незалежною європейською жінкою. Належати до краю, до країни, де за словами австрійського дослідника Захера-Мазоха, «немає слабкої статі»… Протиставляючи в імені доньки українство 
галичанству, Олена Пчілка несвідомо нарекла свою доньку Свободою…»
(Ніла Зборовська. Моя Леся Українка. 2000).
Якщо інтерпретація — се пошук загублених сенсів і боротьба з чужими тлумаченнями (sic!), то в есеї Ніли Зборовської (1962-2011) маємо одне з найглибших і найталановитіших проникнень у світ Лесиної життєвої і творчої драми.
А ще коли додати історію з першим виданням, яке було знищене чоловіком Соломії Павличко через есей-присвяту Соломії (я читав його, Ніла мені вислала копію, нічого крамольного там не було, хіба що «жіноча гра-фантазія», про яку писала Ніла, розглядаючи питання т. зв. лесбійства Лесі, яке дослідниця назвала Соломіїною провокацією і бульварними плітками), то сей есей стає ключовим у нашому наближенні до розуміння індивідуальної драми Кассандри українського раннього модернізму, яка зникає немов Орфеєва Еврідіка, лише ми на неї завчасу оглянемось…
Євген Баран
