1 січня нового року признаюсь: ніколи в своєму житті не дивився жодного концерту «Кварталу”95». Тільки іноді — фрагменти хвилин на 2-5, якими ілюструється чергове гавно їхнього виробництва. І то… Сьогодні зранку читаю чергові приклади їхнього так званого гумору, який знецінює все і вся у воюючій країні. Громадянами якої вони самі є. Це дивляться мільйони. І це мільйонам, мабуть, подобається.
Змусити їх не дивитися «Квартал» можливо лише в один спосіб: не показувати його по телевізору. Заклик не дивитися телевізор не спрацює. Радіо придумали, щоб його слухати, сказав колись Генріх Мюллер в фільмі про Штірліца. Тому працює сум того, що вже казав не раз раніше: поки є «Квартал» у вільному безкоштовному доступі, доти зусилля моїх критично мислячих колег розширити аудиторію дорівнюють мінус одиниці.
Можна скільки завгодно вбиватися, створюючи фільми й проекти, наповнені правильними для України смислами. Але по телевізору «Квартал» — і нам усім лишається в колах однодумців переконувати себе, що ми працюємо на уми й серця громадян та наближаємо перемогу. «Квартал”95» у середині 2000-них почав кликати до нас війну. Не він один, але ці далеко не ідіоти виявилися корисними для В.В.Путіна.
Я розумію, що те, про що тут пишу, прочитають однодумці. І обуряться. Припускаю, зі мною погодяться навіть феміністки українського обряду, які не погоджуються з усім, що я пишу, кажу й роблю.
Але від того, що зі мною згодні кількасот громадян України, «Квартал» нікуди не подінеться. Це допис безвиході, але й надії на краще в цій царині. Хай до «Кварталу» припливе якийсь чорненький лебедик…
Андрій Кокотюха
