Симпатичний за дизайном ресторан «Буковина», перейменований у народі на «Жабу», у 1970–1980–ті роки здобув славу найбільш романтичного місця: тут зустрічалися закохані пари або таємні коханці, які хотіли сховатися подалі від допитливих очей. Інколи просто приїжджали послухати живу музику. Розкинувся він на правому березі Дністра, навпроти Заліщиків, на буковинському боці, на околиці села Звенячин, вхід до нього дуже нагадував відкриту пащу жаби.
Там не тільки ховалися чи зустрічалися молоді люди, знайомі й незнайомі, там охоче грали весілля, святкували дні народжень, чи ювілеї. Й досі ще живі лабухи, котрі відважилися грати для самого Володі Івасюка і його батька — письменника Михайла Івасюка, співати пісні великого буковинця з репертуару Софії Ротару, коли сама співачка сиділа в залі зі своїм єдиним на все життя Анатолієм Євдокименком (музикантом–трубачем). Не було і не могло бути такого, щоб проїжджав поруч Назарій Яремчук і не зайшов до «Жаби». Це нонсенс! Ба більше, він брав у руки мікрофон і співав!
Хто бодай раз бачив величезний підкововидний закрут Дністра з незвичного ракурсу, з буковинського села Хрещатик, що на височезному березі ріки, не забуде ніколи. Якесь Господнє диво! Трикілометровий меандр Дністра направду є одним з українських чудес. Звідтіля, зверху видається, що Заліщики розташовані на якомусь півострові.
«І справді, надзвичайно зваблював Володю невимовної краси краєвид на Заліщики. Він любив той оглядовий майданчик на крутому й високому березі. Володя не раз бував з батьком у Касперівцях та Заліщиках. Ці місця були для них найулюбленішими, — стверджує старша сестра Володимира Івасюка Галина Івасюк–Криса. — Він дуже любив той ресторан, який називався «Жаба». Володя мені казав: «Коли буду одружуватися, то весілля справлятиму тільки в «Жабі». І грати мені будуть глиницькі музиканти, найвідоміші самоуки Буковини. Їх ще звуть шипинськими. Саме ці лабухи озвучували фільм «Білий птах з чорною ознакою», куди їх засватав Сергію Параджанову наш земляк з Кіцманщини, геній українського кіно Іван Миколайчук.
У всі роки Володя дуже любив ресторанних лабухів. І неодмінно відзначав, що це «такі музиканти, які тобі заграють все: і сльозу витиснуть, і настрій піднімуть завжди». Вони для нього були блискучими виконавцями мелодій та пісень».
Відколи в районних Заліщиках оселилися обдаровані самоуки–лабухи Кальчуки, відтоді хтось жартома, за талант Господній, придумав, що вони цигани. Старійшина родини дід Йосип (буковинець за походженням, українець) справно володів скрипкою. Дружина Йосипа Софія — українка–переселенка з Польщі, насильно вивезена внаслідок операції «Вісла». У подружжя було дев’ятеро дітей: четверо хлопців і п’ятеро дівчат. І, справді, одна з доньок вийшла заміж за цигана. Двоє синів продовжили батькову справу: Михайло опанував акордеон, згодом — клавіші, а Василь навчився секретів гри на трубі. Кальчуки знали майже весь буковинський репертуар, оскільки через Дністер була вже Чернівеччина.
Брати—самоуки ще з 1970–их почали грати в ресторанах: взимку в заліщицькому «Дністрі», а влітку — у звенячинській «Жабі» (приміщення не опалювалося). Найбільш колоритним був Михайло, всі казали на нього Місько Кальчук. Три роки служби в морфлоті далися взнаки — був підтягнутий, з шиком, з блиском, з гумором. За ним ходив шлейф словесних перлів, які інколи дозволяв собі: «Чоловіче, та як я візьму акардіон і як дам по верхатурі — аж трахкотит!», «А той, шо грає на бубенцєх у ресторані, то має руки без кісток, сипит горохом».
А якось у заліщицький ресторан «Дністер» приїхав Саша Москальонов з Чорткова, зі своїми лабухами грати весілля. Почали розставляти апаратуру. А сцена маленька, нічого не уміщується. А тут якраз унадився невідомий чоловік: представницького вигляду, з вусиками, волосся виблискує діамантами, у шикарному костюмі, з начищеними лакованими мештами, до яких можна було причесатися, а симпатичний який! «Шо хлопці, маєте проблему?! Я вам всьо вповім. Хто марит на бубенцєх? Став то начиня там–во, в кутик. Хто звіздєкає на бас–гітарі? Ставай тутка–во, коло мене. А хто на йоніці? Твоє місце тутка–во, посередині».
Коли всіх розставив, хлопці відразу запитали, хто він такий: «Я — директор ресторану!», — дотепно пожартував пенсіонер, який багато років свого життя грав у тому заліщицькому ресторані «Дністер». Звали його всі Міськом Кальчуком. А Василь у свій час ще й «підхалтурював» швейцаром у «Дністрі».
Найбільше проблем було в братів, коли з Тернополя приїжджала тарифікаційна комісія з обласного управління культури. Хтось з її членів запитав самоука–лабуха: «А ви де навчалися, що закінчували?!» Той хвильку подумав, що збрехати, і мовив: «Я скінчив Теребовлянський культпрасвєт». Записали у відповідній графі. Питають іншого, той грав трошки краще: «Яка у вас освіта?» «Чернівєцкоє музучіліщє!» Коли ж черга дійшла до Міська: «А ви що скінчили?», той з іронією відповів: «Дивисі! Як той скінчив культпрасвєт, той — музучіліщє, то мені пиши: «Одеська «конса» (тобто консерваторія).
Ось такі веселі історії роками ходили і ходять про улюбленців–лабухів Кальчуків у їхніх рідних Заліщиках, щоразу, немов м’язи, наростають іншими, часом надуманими чи вигаданими, історіями. Продовженням родинного музичного обдарування Кальчуків став їхній племінник – лабух Микола Дубовий (син однієї з рідних сестер): «Приліпили до нас, що ми цигани, а ось кілька років тому перешукали у всіх архівах і не знайшли жодного підтвердження. Ще з дитячих років знав, що найстарішим лабухом ресторану «Дністер» був мій дідо–скрипаль Йосип Кальчук. А на початку 1970–их, коли з’явилася звукопідсилювальна апаратура, то в головному ресторані Заліщиків грали брати Журавльови — Саша і Анатолій, обидва були гітаристами. На літо вони 
переходили в «Жабу». З ними в команді був учитель музичної школи клавішник Володимир Мультанський і мій родич з гарним голосом і чудовими даними для мистецтва ударних інструментів Тарас Задорожний (двоюрідний брат дружини і кум, хресний батько моєї доньки). Я навчався в Чернівцях, спочатку в музичному училищі, а потім — в культосвітньому, отримав фах диригента хорового колективу. 1980 року повернувся додому, в Заліщики. І дядьки мене взяли в ресторан «Дністер». З нами був барабанщик Василь Савка. Всі музиканти грали на слух, ніхто не мав освіти. Тож мали вони проблеми з проходженням тарифікації. Дядю Мішу і дядю Васю залишали, а решту треба було замінити. Я запропонував зробити заміни, взяти нових музикантів з освітою. Мене почули. І все вдалося. Всі були щасливі. Усім навіть зарплату збільшили. Тоді ж прийшов до нас на ударних грати Дмитро Панчак, який був опером міліції. Дядькові Михайлові зробив модернізацію: просвердлив дві дірочки в акордеоні та прилаштував до них мікрофони. Інструмент зазвучав по–новому!
Правда, довго там я не затримався. І влітку 1981–го вже грав на клавішах у сезонній «Жабі», зі мною були Саша Озноба (бас–гітара), Тарас Задорожний (ударні, вокал), Сергій Карпов (клавіші, ми з ним мінялися). Пропрацював до двох років, так і не був прийнятий на роботу, робили ми всі неофіційно. До нас частенько приїжджав Назарій Яремчук. Його постійно привозив рибінспектор Касперівської водної інспекції Володимир Григоряк (мав прізвисько «Мустафа»), його дружина в нас працювала буфетницею.
«Мустафа» був хвальком, а на Назарія казав, що він його брат. Яремчук не раз брав у руки мікрофон і співав з нами «Там, де зустрів тебе, там шумить і нині Гай, зелений гай Там полюбив, як я, твої очі сині, Гай, зелений гай Там полюбив, як я, твій веселий голос, Гай, зелений гай…», «Гей, ви, стожари, мені насняться ваші чари, Так хочу стріти кохання наяву. Так чом, стожари, ви знов заходите за хмари, Коли я з вами і мрію, і живу…» Я навіть пам’ятаю світло–бежевого кольору Назарієві «Жигулі» з номером 00–12. Співак частенько відпочивав у «Будинку рибалки» в Касперівцях. А «Мустафа» мав звичку запускати в ресторанний фонтан рибу, конфісковану в браконьєрів… А потім мені на зміну прийшов Віктор Лістовський, настав його час, його епоха…»
Тут варто було би згадати Валеру Ковальчука, на нього місцеві казали «лев», бо мав довге патлате волосся і першим у Заліщиках придбав фірмовий японський Korg Poly–800. Це був повністю програмований синтезатор, а коштував захмарні 1000 доларів. Але Валера не пошкодував, хоча гарував і важко працював на нього. Саме Ковальчук першим підгледів і зрозумів, що варто почати збирати заліщицький «циганський» фольклор. З його вуст у світ полетіли фрази–перли: «Та йоніка звучит, як зоосад», «А скрипки так звучат, як кукуруза шелестит!» А далі й направду настав зоряний ресторанний час одного з найвідоміших заліщицьких лабухів 1980–их Віктора Лістовського: «Я навчався в Тернопільському музичному училищі по класу ударних інструментів. На старших курсах почав грати в ресторані «Калина» з клавішником Олегом Шевченком, співала у нас його дружина Віра, мала дуже гарний голос приємного тембру. На ударних стукав Валік Наляжний, а я грав трошки на бас–гітарі, а інколи — на гітарі. Потім до нас на клавішах долучився Саша Бурмицький. Усе в мене йшло добре доки Віктор Васильович Россоха, заввідділу духових інструментів не сказав: «Вибирайте: або музучилище, або ресторан!» Мусив вибрати музучилище. Але не лабати вже не міг, і весь четвертий курс догравав у ресторані в Микулинцях. Нічого дивного не було: наші вчителі інколи заходили по сто грамів випити в «Калину», а там я… Придумали, що сказати і як мене позбутися.
Потім служив у війську, в оркестрі штабу ПрикВО. Далі дуже коротко працював у Тернопільській філармонії, у ВІА «Дністер», який був супроводжуючим колективом Валерія Івченка. Витримав єдині гастролі в Росії. В мені вже жив справжній лабух, і це перемогло! 1984 року я грав у ресторані «Тирасполь». Допрацювався там до горбачовського сухого закону. До нас прийшов голова міськспоживспілки товариш Кухта і повідомив: «Пацани, вибачайте! Шукайте собі роботу, бо з нашого ресторану роблять безалкогольне кафе». А нас було четверо: Я, Володя Чирков, Валік Наляжний і Марек Заводович… Мої однокурсники з музучилища нарадили їхати в Заліщики. Так з 1985–го став заліщицьким лабухом. Мені відразу все сподобалося: гори, Дністер, легендарна «Жаба». Про що ще можна було мріяти?
Узяли на роботу в ЧОМА (Чернівецьке об’єднання музичних ансамблів). Грав місяць у «Дністрі», а потім з’явилася «Жаба». Влітку лабали на верхньому майданчику, а взимку переходили у менший, утеплений зал. Зі мною разом працював клавішник і скрипаль Микола Кудла (родом з Бережанського району), з яким зналися ще з музучилища. Щоранку він любив казати: «Вітю, я маю рубля. Маєш якісь рублі?» Я ствердно кивав головою. Йшли до буфету, де Кудла прохав: «Давайте, Стефо Миколаївно, на груди». Старша жіночка чи не щоразу відповідала майже те саме: «Микольцю, скільки в тебе вже тих грудей? Подивися в зошит!» Не зловживали, але для настрою, а інколи, щоб зігрітися, могли й потрошки хильнути. Співав і грав на електронних барабанах Тарас Задорожний, царство йому небесне. Володимир Торкот був у нас бас–гітаристом. Я грав на ритм–гітарі. А Любко Сенів зачаровував грою на саксофоні.
У «Жабі» ми працювали з 1985 до 1988 року. Була в нас чудова команда з класною апаратурою, яку нам заспонсорував Володя Торкот. Продав власне авто і в Чернівцях закупив «самопали». До нас їздили звідусіль і насамперед послухати музику. Які ми весілля грали, який репертуар мали! Усе наживо! Приємно тепер згадати. Щось добре залишив після себе. Ради того вартувало жити».
«Після випускного 1981 року в Тернопільському музичному училищі отримав направлення на роботу в Товстенську музичну школу, де зібрав команду, і «засіли» ми в заліщицькому ресторані «Дністер» на кілька років, з 1982–го до 1985–го. Змінили родину Кальчуків, — додає Володимир Торкот. — Грав я на бас–гітарі, Василь Стахурський — на гітарі, Тарас Шмиглик (з ним ми були вчителями Товстенської музичної школи) — на саксофоні, Тарас Задорожний — на ударних. Клавішник у нас був з Чернівців Юрій Лоза, його дружина працювала в ресторанному буфеті. Було в нас багато весіль, «Дністер» мав великий зал, де можна було розмістити до 300 гостей. Мали ми вітчизняну музичну апаратуру, щось на зразок «Поділля».
Звенячинська «Жаба» відкривала ресторанний сезон щорічно 1 травня і працювала до 7 листопада. У ті радянські комуністичні «свята» завжди було по два, а той по три–чотири вихідних (якщо додавалися до них субота і неділя), тож аншлаги були там постійні. І я добре пам’ятаю всі приїзди в «Жабу» Назарія Яремчука. Вів себе завжди скромно, не переходив меж, усміхнений, привітний, доступний. Співати любив завжди, ніколи не соромився ресторанної сцени. Ми йому симпатизували, вважав нас за класних і професійних музикантів. Тож багато пісень своїх залишив у пам’яті в Звенячині, який він дуже любив. Як і Заліщики чи Касперівці. А якось заїхав, коли було весілля, ми просили його щось заспівати, він ґречно відмовився. Не хотів нам перешкоджати і звертати на себе зайвий раз увагу. Та й ніхто його не запрошував, а стати «запорожцем», тобто, незапрошено запрошеним не хотів. Дуже теплі стосунки склалися з Назарієм у нашого Миколи Кудли. Обидва були на «ти» і мали про що поговорити. На жаль, усе це в минулому, адже ні Назарія, ні Миколи уже нема серед нас. Царство небесне кожному з них…
Заробляли в «Жабі» дуже добре, тож спочатку придбав «Жигулі» третьої моделі, потім те авто продав і купив для ресторану музичну апаратуру. Придбав пульт, фірмові динаміки в Юри Луцейка, нині вже суперпопулярного гітариста ВІА «Ватра» Івана Поповича, і ВІА «Ватра» Ігоря Білозіра, і ІА «Смерічка» Левка Дутковського, який живе в останні десятиріччя в американському Лос–Анджелесі. Там має свою студію звукозапису, де в черзі стоять найіменитіші колективи та виконавці. Частенько я навідувався на Чернівецьку «музичну біржу», де дізнавався про всі новинки, як зі світу музикантів, так і музики й музичної апаратури.
Ми з Віктором Лістовським у «Жабі» протягом 1985–1988 років робили професійні речі, тож до нас спеціально приїжджали меломани звідусіль, щоби послухати живі концерти. Нам вдалося показати всім, як треба і як можна грати на ресторанній сцені. У нас дібралася класна команда, дружна. Розумілися з погляду. Через день проводили інтенсивні репетиції, розписували партії, старалися не лише йти в ногу з часом, а й трошки навіть наввипередки. Співали майже весь репертуар чернівецької «Смерічки» і львівської «Ватри» Ігоря Білозіра.
Ось цей життєвий і творчий період для мене особливо дорогий і особливо незабутній. Дорожу ним як реліквією, як музичним Еверестом, адже до свого піку, до своєї вершини зміг піднятися. Кожен із нас, лабухів, жив і марив музикою, нам хотілося удосконалюватися і грати безперервно, пальці свербіли і чухалися без гітари, вона мене магнетично притягувала до себе в усі роки. Ось у такі моменти ти справді відчуваєш себе не тільки музикантом, а й щасливою людиною».
Музична богема й аура заліщицького ресторану «Дністер» і звенячинського «Буковина» («Жаба»):
Будківський Ярема (скрипка),
Дубовий Микола (бас–гітара),
Журавльов Анатолій (гітара),
Журавльов Олександр (гітара),
Задорожний Тарас (барабан, вокал),
Кальчук Василь (труба),
Кальчук Йосип (скрипка),
Кальчук Михайло (акордеон),
Карпов Сергій (клавіші),
Красій Ігор (клавішні),
Кудла Микола (клавішні, скрипка),
Лістовський Віктор (гітара),
Мультанський Володимир (клавіші),
Озноба Олександр (бас–гітара),
Панчак Дмитро (ударні),
Савка Василь (ударні),
Сенів Любомир (саксофон),
Торкот Володимир (бас–гітара).
Михайло Маслій,
уривок з книжки Петра Гадза, Юрія Мерви, Михайла Маслія
«Лабухи Надзбручанського краю».
Богема й аура тернопільських ресторанів (1960–1980–ті роки),
Видавничий Дім «Букрек», м. Чернівці, 2020
