Сорок днів тому маму поховали у вишиванці. Так вона заповіла, коли зрозуміла що йде… Здавалося, що вона готується до власних поховань, мов до найважливішого в своєму житті концерту. Але це не так, бо до останнього мама вірила, що житиме і співатиме в своїй «віддушині» — Носівському аматорському ансамблі української народної пісні «Горлиця».
Приблизно за рік до смерті на свій день народження мама обирала вишиванку. Робила це через месенджер мобільного телефону. Ми з дружиною надсилали їй з Чернігова знімки вишитих сорочок, а вона їх ретельно розглядала.
— Ця занадто розцяцькована, — розмірковувала. — У ній на люди не вийдеш, хіба що на сцену. А в цієї вишиванки якийсь орнамент дивний. Не наш одним словом, — бідкалась мама, втрачаючи надію знайти щось «своє»…
Перебравши з десятка-півтора пропозицій вона зупинилася на сорочці з традиційним червоно-чорним орнаментом…
Коли на цвинтарі прощалися з мамою, мене нестерпно душили сльози і бажання зааплодувати їй, як це роблять, коли ховають артистів. Стримався, не зааплодував, подумав, що земляки не зрозуміють. Лиш подумки влаштував овацію, подякувавши мамі за подароване мені життя, чудову родину, в якій я зростав, підтримку в скрутну годину, за віддану і чесну працю медичною сестрою в лікарні, якій вона подарувала півстоліття свого життя. А ще — подякував за любов до України і української пісні, яку вперше почув від мами ще в колисці, і в останнє — в жовтні минулого року, коли після складної операції мама прийшла до тями.
Я вірю, що там, за світами у Вирії, куди відлетіла її душа, продовжує звучати її щемлива пісня. Мама молода і усміхнена з неба дивиться на всіх нас та співає. А на ній вишиванка, яку вона сама вибирала і яка їй так пасує…
P.S.
На цій світлині мама після запису концерту Носівського народного хору для телевізійної передачі «Сонячні кларнети». Коли не помиляюся, це 1983 рік… Нехай всі, хто знав і шанував Валентину Миколаївну Соломаху (Розум), пам’ятають її саме такою.
Олександр Соломаха
