Вчора розмовляв по телефону з дочкою Ірою. Довго говорили про все — про війну, про життя в Німеччині, де вона зараз перебуває, про європейську культуру, про європейський побут. І раптом Іра запитує:
— А ти добре знаєш російську літературу?
Кажу:
— Ні, Іра, ти ж знаєш, що я не філолог, а на факультеті журналістики, де я вчився тридцять років тому, російську літературу, звичайно ж, вивчали, але поряд з іншими, поряд з українською, античною, поряд з зарубіжними. Звичайно, вивчаючи курс російської літератури, мені довелося прочитати, можливо, кілька сотень російських книг.
— Як ти ставишся до Лєрмонтова, — запитує Іра, — це великий поет?..
— Так собі…
І тут раптом в Іри з’являється хвилювання в голосі:
— Папа, це не так собі, це немислима гидота. Це поезія пекла. Ти його «Уланшу» читав?
–Ні, — кажу. І відчуваю певне сум’яття: завжди розповідав Ірі про цікаві книжки і щось рекомендував прочитати, а тут раптом дочка дає мені урок літератури.
— Прошу тебе, — каже Іра, — просто зараз знайди і прочитай «Уланшу».
І я знайшов. І прочитав. І потім іще раз подзвонив дочці, щоб іще поговорити, бо виникло відчуття провини. «Уланша» Лєрмонтова — це поезія про тогочасну Бучу. Поезія про групове згвалтування російськими солдатами дівчини. А ми думали, що Лєрмонтов — це просто «Белеет парус одинокий»?… Ні, це не просто «парус одинокий». Ця бридка істота Лермонтов подохла в 27 років. А уявімо, якби воно прожило 90 років, — якої ще гидоти воно б написало. Нехай буде проклята «велика російська культура» та чортів народ, що її створив, а сьогодні прийшов нас убивати.
Іван Безсмертний
