Талановитий вінницький поет і публіцист Михайло Каменюк став лауреатом цьогорічної Міжнародної літературно-мистецької премії імені Лесі Українки. Так відзначено його велику літературну і культурологічну діяльність.
Серед інших лауреатів – поет, перекладач, дипломат, науковець Рауль Чілачава (м. Київ) – за переклад і популяризацію творчості Лесі Українки грузинською мовою; письменниця, мистецтвознавець Олена Ананьєва (Німеччина) – за власний творчий доробок та популяризацію української літератури у світі; поет, перекладач Сантош Кумар Покхарел (Непал) – за власний творчий доробок та популяризацію української літератури в Непалі та Індії. Лауретами Міжнародної літературно-мистецької премії імені Лесі Українки також стали ще восьмеро видних діячів літератури і мистецтва.
… Так склалося у моєму житті, що доля з наших молодих літ подарувала мені тісну і щиру дружбу з Михайлом Каменюком. Ми працювали разом у редакції газети «Вінницька правда», куди я, закінчивши Київський університет, був запрошений на роботу. Отож, була у мене можливість зблизька спостерігати не тільки за талановитим сходженням Михайла до своїх нинішніх літературно-мистецьких висот. Спостерігав я і його щирий небайдужий характер, і його високу людську порядність та надійність за будь-яких обставин. Знав я також і ситуації, у яких Михайло навіть з дуже великим ризиком для себе діяв як справжній український патріот 
у ті часи тоталітарної комуністичної епохи, коли український патріотизм зовсім не вітався, а жорстоко переслідувався.
… Уже завершувалася епоха брежнєвського застою, але до початку горбачовської перебудови і гласності залишалося ще довгих і нелегких вісім років. Мене, на той час 25-літнього кореспондента газети «Вінницька правда», призначили редактором обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я». Формуючи у цій газеті нову кадрову політику, я при першій же нагоді на посаду заступника редактора запросив Михайла Каменюка.
І якщо раніше ми з ним просто приятелювали, то наша спільна робота, як то кажуть, «у чотири руки», дуже тісно зблизила нас і подружила. Молодий, запальний, емоційний, з гарячими бісиками в чорних очах, він просто фонтанував енергією і завжди та в усьому виявляв себе як особистість з високим почуттям справедливості. Розкажу такий епізод.
Стараннями КДБ був примусово виселений з Києва і переселений до Вінниці поет-дисидент Микола Холодний. Це було зроблено, щоб ускладнити йому можливість контактів із західними журналістами і правозахисниками. Однією із причин репресій стало те, що Холодний таємно передав для видання на Заході рукопис своєї збірки віршів «Крик з могили». «Могилою» для живого поета була відгороджена від усього світу «залізною завісою» тодішня радянська тоталітарна держава. Збірка ця була на Заході видана і дуже швидко стала широко відомою.
Поезію Миколи Холодного почали вивчати у школах української діаспори США, Канади, Австралії, Німеччини, Франції, Аргентини, Бразилії та ряду інших країн, а сам автор став лауреатом Почесної премії Ватикану, його прізвище було занесене до «Британської енциклопедії». У Вінниці ж Микола Холодний залишався оточений невсипущим наглядом КДБ. Навколо дисидента утворилася порожнеча, бо люди просто боялися через спілкування з ним наразитися на переслідування.
А от Михайло не побоявся. Два поети подружилися, і Каменюк став у Вінниці для репресованого вільнодумця найріднішою людиною. Їх поєднали не лише побратимство у служінні поетичній Музі, а й, безперечно, побратимство у свободі непокірливого духу. Вони дуже добре знали й відчували усі тонкощі творчості один одного і глибоко переймалися нею. Тому Микола Холодний, який вірив у закони реінкарнації душ, вивів таку теорію, що у світі є два споріднені однією душею поети, два Каменюки. А пролягли між ними шість віків, і першим з тих двох був відомий італійський поет ХIV століття Франческо Петрарка. Адже, як пояснював український поет-вільнодумець свою теорію, Петрарка – це від імені «Петро», що означає «камінь», отже Петрарка – це і є італійський Каменюк…
Вже пізніше, після проголошення незалежності України, коли Холодний нарешті звільнився з-під кадебістського нагляду, він написав книгу, яка була видана у Києві в 1997 році під назвою «Каменюк і Петрарка». Це безпрецедентне в історії українського літературознавства дослідження, де у контексті історії загальноєвропейського культурного процесу та розвитку міжнародних літературних зв’язків порівнюється поетична творчість нашого сучасника і його знаменитого італійського «однофамільця», що жив на шість століть раніше.
А після смерті Холодного Каменюк зібрав усю епістолярну спадщину поета-дисидента, його щоденникові записи вінницької пори з роздумами про найбільш значущі суспільно-політичні події того часу, численні спогади з питань дисидентського руху в СРСР, і видав у 2010 році публіцистичну книгу під назвою «Другий КРИК З МОГИЛИ Миколи Холодного, почутий і записаний Михайлом Каменюком у Вінниці».
… У Вінниці ми працювали разом тільки три роки, але дружба наша, якою я дуже дорожу, залишилася назавжди. Коли мене з Вінниці перевели на роботу до Києва, Михайло став редактором «Комсомольського племені». Зі столиці я уважно і ревниво спостерігав за дорогою моєму серцю вінницькою газетою, і дуже радів її подальшим успіхам.
Сьогодні Михайло Каменюк – відомий поет, драматург, публіцист. Тривалий час очолював Вінницьку обласну письменницьку організацію, обирався секретарем Національної Спілки письменників України. Кілька місяців тому виступив одним із організаторів і засновників новоствореної Спілки слов’янських письменників, котра об’єднує літераторів України та української діаспори у багатьох країнах світу.
… Спостерігаю за усіма цими подіями, щиро радію за свого друга, але тим більше мучать мене докори совісті за один мій вже досить давній моральний борг перед ним. Мова ось про що. Михайло – великий фанат футболу. В період нашої спільної роботи в газеті «Комсомольське плем’я» він не пропускав жодного важливого матчу вінницької команди «Нива», не раз бував із нею на виїзді десь в інших містах, багато писав про цю команду в нашій газеті. А коли відбувалися якісь особливо важливі матчі з чемпіонатів світу і йшла їх пряма трансляція по телебаченню, Михайло посеред робочого дня заходив у мій робочий кабінет, де стояв у кутку телевізор, брав якесь із крісел, присував його спинкою уперед ближче до телеекрана, вмикав телевізор і, зручно вмостившись, не відривався від того священного дійства.
Тим часом до мене у кабінет заходили співробітники чи якісь відвідувачі, ми щось обговорювали, але для Михайла, який сидів обличчям до екрана і до нас спиною, ми були десь далеко поза часом і простором. Він жив у ці хвилини тими шаленими емоціями. Міг зненацька скочити на ноги, заплескати в долоні, волаючи «Ур-ра-а!!!Го-ол!!!». Чи спалахнути гнівом: «Мазило!!!» або «Суддю на мило!!!»…
Ми дивились на це доброзичливо, з посмішкою, усвідомлюючи ту відому істину, що диваки прикрашають світ. Але була у Михайла ідея, що дуже непокоїла його. Час від часу він мені говорив:
– От у нас з тобою, Олександре, так багато спільного! Як же трапилося, що ти упродовж свого життя не подивився жодного футбольного матчу?
– Та якось воно мене, ну, зовсім не цікавить, — безпорадно розводив я руками.
– А ти мені скажи, — запалювався Михайло, — що я міг би зробити для того, щоб ми з тобою хоч би раз сходили на футбольний матч?
– Ой, Михайле, тут є аж чотири обставини, від чого це залежить. Боюсь, що подолати їх тобі не під силу…
– А ти все ж таки скажи, я спробую! — азартно ухопився мій друг за ще не відому йому потенційну можливість, котра, вочевидь, вселяла йому якусь надію.
– Ой, тут дуже і дуже складно навіть для такого надзвичайно палкого ентузіаста як ти, Михайле. По-перше, це повинен бути матч не якогось там місцевого рівня, а матч із чемпіонату світу. По-друге, це повинен бути матч фінальний, у якому в боротьбі за першість у світі зійдуться дві найсильніші команди. По-третє, одна із цих двох команд повинна бути командою нашої держави…
Збагнувши, що то справді фантастичні бажання, Михайло з чистої цікавості запитав:
– А яка ж четверта твоя умова?
– Четверта умова така. Щоб нікуди далеко не їхати, потрібно, щоб цей фінальний матч футбольного чемпіонату на першість світу відбувався не де-небудь, а в нашій з тобою Вінниці…
…Так склалося, що усі чотири умови до купи не зійшлися. Однак, на щастя, це абсолютно не перешкодило нашій багаторічній дружбі, що у свою чергу дало мені можливість ще раз оцінити безмежну Михайлову великодушність…
Сьогодні я з великою радістю і від усього серця вітаю мого талановитого друга з присудженням йому Міжнародної літературної премії імені Лесі Українки і бажаю нових творчих досягнень та літературних нагород.
Олександр Рущак
