Найніжніша і найтепліша. Любляча. Співчутлива і безперервно включена в людські долі, драми, переживання, досвід, міста і місцевості. Homo Compatiens, як було в її книжці. Людина, що відразу ставала рідною. Не пригадую, скільки років я її знала. Може рік, може десять, може все життя. При зустрічі, у розмові приступала дуже близько, говорила очі в очі, обіймала і горнулась.
Талановита, глибока, чутлива, тонка авторка. Вимріяла і заснувала у прифронтовому смт Нью-Йорку Нью-Йоркський Літературний Фестиваль. Жила ним. Дуже хотіла повернути українському сходу його справжню історію й родинну пам’ять. Кілька разів протягом життя поверталась в Україну з еміграції. З Канади. Потім з Америки.
26 лютого 2022 року, коли через західний кордон України тікали від війни тисячі людей, вона перетнула його зі зворотного боку, повернулася додому. Через «важливість буття з усіма». Всі місяці великої війни збирала історії людей, допомагала постраждалим, виступала на міжнародних фестивалях і форумах, писала, їздила світом, відвідувала прифронтові і деокуповані міста, документувала злочини росіян з правозахисною організацією “Truth Hounds”.
Переймалась людським горем, брала чужий біль до серця. За чотири дні до свого смертельного поранення у Краматорську, цілий день возила рідних страченого росіянами письменника Володі Вакуленка Києвом. Показувала місто, планувала їхній відпочинок. Увечері 23 червня 2023 ми побачились з нею на Книжковому Арсеналі, ходили від події до події, щасливо обіймались з друзями. Зустріли Алекса Заклецького із фотоапаратом, і Віка сказала: «А зроби нам фото!», ми вибрали гарне світло, тло і тепер я маю останнє красиве фото з Вікою.
Потім ми, втомлені, вийшли з брами Мистецького Арсеналу. Вона розповіла, що їде у Краматорськ з колумбійськими письменниками і журналістами. Я не сказала їй «може не їдь?», мені не спало на думку зупинити людину, яка бувала у прифронтових містах десятки разів. Ми ще трохи поговорили про Каталіну Гомес і Гектора Абада, про завтрашні дискусії, які вона модеруватиме. Обійнялися, я пішла до машини. І лише коли сіла за кермо, пригадала, що обіцяла Віці, що підвезу. Повернулась назад, шукала її. Але вона ніби розчинилась в довгих вечірніх тінях на Лаврській. Її не було ніде.
Зараз мені все це виглядає як знак, звичайно. Прокручую цей кадр в голові знову і знову. Запитую себе, як і десятки інших людей: як ми могли не відчути і не перестерегти її? Як? Нема відповіді.
Восени 2022, після звільнення Ізюмщини, Віка разом з батьками Володі Вакуленка знайшла у садку його щоденник окупації, який Володя закопав під вишнею напередодні загибелі. Щоденник був виданий книжкою «Я перетворююсь…». Віка написала до нього пронизливу передмову, яку у день народження Володі Вакуленка цитувала Тетяна Терен. Сьогодні цей Вікин текст набув ще більш трагічного сенсу.
Ось він: «Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка. За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть — віддаси”. Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться. Втрата рукопису, про який я ще кілька 
годин тому не знала, а батько Володі не пам’ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати волю сина. Мені — бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.
Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину “Вальдшнепів” Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?
… Я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.
— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу. Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ».
Зробимо все, пташко, щоб світ пам’ятав тебе і жертву тисяч тих, кого втрачаємо сьогодні. Лети високо і легко!
Мирослава Барчук
