Ти думаєш тебе запам’ятають
поміж нашим життям і вічністю
тільки ріка
і ти пливеш у човні від одного
берега до іншого
з надією що тебе хтось
зустріне
але ж нікого немає
тільки уявна пустота
окреслила твоє життя
на землі
а ти дивишся як відпливає
чужий човен на інший берег
(Станіслав Новицький. Фронтальне скло. К. 2022)
Це шоста збірка молодого поета, якому лише 23 роки, і який вже відзначений декількома літературними преміями, серед яких міжнародна українсько-німецька премія ім. Олеся Гончара. А є вже сьома, видана у гарній серії Мирослава Лазарука «Третє тисячоліття. Українська поезія».
Передмову до цієї збірки написав Павло Мовчан. Самій збірці присвячено останні два абзаци, де шанований автор, класик української літератури, делікатно відзначає: «Я вам не обіцяю, що “Фронтальне скло” 
Станіслава Новицького збурить вашу свідомість, піднесе вас над світом чи, навпаки, занурить у нурти підсвідрмості. Ні. Нічого такого, що зденервує чи приголомшить вас, що подратує нервову систему. І дякувати Богові, що цього не станеться, просто занурить в легкі хмарини, в яких більше озону, приємних асоціацій, насолоджуйтесь і формуйте спільно з текстом свій настрій, незалежно від пори року чи часових рамок».
Все це добре і правильно.
Але нескромне запитання виникло у мене після прочитання збірки: чи цього досить, аби книжка відбулася?
Мені видається, що сама книжка застатична як на книжку віршів і моментами цікава, як ліричний щоденник автора. Лише, чи всі записи ліричного щоденника варто оприлюднювати, навіть, коли там нема крамоли і світоглядних метань?
Питання відкрите. Знаю, що в цього автора є творчий потенціял, але, гадаю, прийшла пора Станіславові Новицькому зважувати написане, аби книжка тяжіла думками, а не фіксувала зміни ліричного настрою чи пори року. Так це бачу.
Євген Баран
