… Пригадав дещо зі свого (ще студентського) досвіду… Улюблене запитання доцента кафедри теорії і практики партійно-радянської преси факультету журналістики КДУ імені Т.Шевченка Івана Васильовича Прокопенка, коли він зненацька десь у коридорі перестрівав когось зі студентів, було (мовою оригіналу): «Какой шрифт?»
І при цьому витягував із внутрішньої кишені свого піджака пом’яту газету і тицяв пальцем у текст…
Я тоді ще навіть і гадки не мав, що все життя буду працювати на радіо, тож техніку газетної справи вивчав дуже старанно, тому й відповідав без запинки…
А ось мою однокурсницю Віку Гречковську з Донецька, яка спеціалізувалася по телебаченню, він таким запитанням просто ошелешив. Утім, вона досить швидко і оригінально викрутилася: «Извините, я не ваша!»
Григорій Южда
P.S.
Згадує Анатолій Дімаров, як 1944 року працював коректором у газеті «Радянська Україна». Робота, пише, була вкрай одноманітною, і щоб якось розвіятися, він вирішив видавати свою чи то стіннівку, чи «бойовий листок». Заповнював виявленими в газеті «блохами»: помилками, нісенітницями, незугарними реченнями.
«Особливо нам дошкуляла писанина власкора Прокопенка, який не визнавав, а може, й не знав жодних членів речення, окрім підмета і присудка. Тож і фрази його складалися з одного-двох слів і од безконечних крапок аж рябіло в очах. Я нашкрябав ось таку епіграму:
Крапки, Крапки, Крапки, Крапки.
Крапок, крапок більше слів.
Красномовними крапками
Обігнать усіх зумів.
Ішли. Стали. Заридали.
Втерли носа. Знов пішли!..
Боже! Крапку Прокопенку
На його перо пошли!
Написав та й оприлюднив у «бойовому листкові». Коли ж мій витвір показали Прокопенкові, він аж почервонів од гніву. Зім’яв мій «бойовий листок», пожбурив на землю:
– Це хуліганство!
І пішов, передали, скаржитися редакторові».
(Анатолій Дімаров. Прожити й розповісти: Харків, «Фоліо», 2022, стор. 336).
Валерій Ясиновський
Його фахову пораду запам`ятав на усе життя. На першому курсі у 32-ій аудиторії він описав нам таку картинку. П`ятниця, вечір, ви черговий випускаючий. Дзвонить лінотипіст з типографії і каже, текст не уміщається на шпальті, треба прибрати один абзац. Ваші дії?
Хтось порадив задзвонити автору.
— Він десь за містом, — каже Іван Васильович, — а набір припинено, швидше пораду!
— Задзвонити редактору, — хтось підказує.
— Не має, на рибалку поїхав, швидше!
У нас варіанти скінчилися.
Він бере в`язку ключів, кидає на газету і обкреслює абзац куди впали ключі.
— Зрозуміли?! Цей вихід мене ніколи не підводив, — зауважив досвідчений літредактор!
Анатолій Венгрюк
