«У середньовіччі найголовніше в літературі — створення міцної і стійкої системи, здатної оборонятися (особливо в умовах чужої державности і чужої культури)…
Традиційність збільшує генетичні здібности літератури, полегшує написання нових творів…
… Література існує, розвивається лише при умові відомого наповнення «простору літератури» творами. Якщо творів мало, література як живе ціле перестає існувати. У літературних творах є «відчуття плеча», відчуття сусідства. Кожний новий талановитий твір піднімає літературну вимогливість тих, хто пише і тих, хто читає. Якщо зовсім нема фольклору, — неможливо створити билину. У суспільстві, де ніколи не чули музики, не можна творити не лише Бетговену, але і Гершвіну. Література існує як середовище. «Брати Карамазови» могли з’явитися тільки в сусідстві з инчими творами»
(Дмітрій Ліхачов. Замітки і спостереження.
Із записних книжок різних років. 1989)
Дмитро Ліхачов (1906-1999), знавець давньоруської літератури, один із авторитетних дослідників «Слова о полку Ігоревім», залишив цікаві міркування про літературу.
І хоча сама постать Ліхачова, який наприкінці 20-х і на початку 30-х років відбув покарання на Соловках за жартівливу лекцію про недоречність правописної реформи, проведеної Лєніним, є суперечливою (чого вартує згадка Проскуріна у своєму щоденнику, коли Ліхачов викликав його до себе з приводу кадрового призначення у Фонді Культури: «Ви поспішили з призначенням, знаєте, що про нього кажуть люди?», на що Проскурін пожартував: «Про вас теж люди кажуть різне». Реакція Ліхачова здивувала Проскуріна, він підскочив з крісла і закричав: «То не правда, я не жид!». До слова, родина Ліхачова походить із старообрядців), проте міркування вченого є глибокими і оригінальними.
І до слова, українській класичній літературі можна закинути багато чого. Але найголовніше своє завдання вона виконала — створила захисний редут від впливу чужої державности і чужої культури. Чомусь сучасні літератори вважають, що ця роль літератури вже є другорядною, а то й архаїчною.
Євген Баран
