На цю тему протягом трьох годин в Інститутуті літератури тривала (за круглим, овальної форми, столом) розмова разом із кількома представниками Спілки письменників…
Модерували (і давали «посили» для слухачів) Микола Жулинський і Михайло Сидоржевський.
Спочатку акцентувався «посил», що «критики нині нема». Уявімо, що вона є і що в поле її уваги з кожних ста нововиданих творів лише десять сприймалися критикою як варті уваги. А з решти дев’яноста — яке б, уявляєте, летіло пір’я…
Коли виступили зі співдоповідями науковці інституту (Леся Демська, Костянтин Родик, Дмитро Дроздовський та ін.), то виявилося, що критика таки є.
Яка не є, але є.
Вона точно така, як і сама література. Була б кращою — так сама ж література не дозволяє; вона ж (критика) не може йти, як та кобила, що попереду воза….
Згадали тритомну працю «Українська літературна критика ХХ століття», підготовлену колективом на чолі з небіжчиком Віталієм Дончиком, обидві літературні газети, журнал «Слово і час» та інші видання, в яких можна бачити хоч якусь критику. Я згадав часто вживану колись Степаном Крижанівським фразу, що «критик має право на помилку».
Але, звичайно, не на таку, якої припустилися недавні поціновувачі літератури, не помітивши, що чи не кращим романом року можна вважати «Трощу» Василя Шкляра.
Леся Демська (у своїй редакції) це підтвердила, як і те, що на неї негарне враження справив новий витвір Андруховича. Спостереження майже точне, бо Андрухович пройшов (як і Оксана від сяйва у вікнах райкому до «Польових досліджень з українського сексу») дуже складну еволюцію: від оспівування Леніна, якого знімають кіношники в Ленінграді, до «Московіади» й «Перверзії».
Після того йому «Літ-Акцент» вручав навіть «Золоту бульку», але він став писати «усе гірше, та все гірше». У кожного є своя стеля і на неї не можна не зважати. Відома відьма в Основ’яненка, як знаємо, не могла вмерти, аж поки не прорубали над нею оту стелю…
А літературі й критиці з роками стає кепсько в геометричній прогресії. Їх «вигнали» з першої програми Національного радіо, вони, як і мистецтвознавство загалом, опинилися за межами головної премії України і т. д. Та, крім того, вони (особливо критика) цілком безгонорарні. В умовах дикого капіталізму з цим ділом краще не жартувати: бо ж зовсім перекривається шлях у цю галузь прагматичних молодих кадрів. А вони ж, як учив нас один вождь, вирішують усе.
В обговоренні означених проблем узяли участь Павло Мехед, Лукаш Скупейко, Тарас Головань, Богдан Пастух, Надія Гаврилюк та ін.
Запивали все це газованими — мінеральною водою та кока-колою… Пообіцяли, що матеріали цього «кругло-овального столу» будуть опубліковані.
Всі підняли руки «за»!
Михайло Наєнко
