Боляче до кольок.
Згадався Лец, його афоризм про те, що письменники, чиї книжки ніхто не купує, найшвидше продаються.
Нинішній «Танок джмеля» у виконанні літературної молі — це якийсь сюр, замовлений чи то мстивим духом Лібермана, чиє палаццо колись скомуналили ще радянські «інженери людських душ» і який не мав на те ради, поки там панувала відворотня чиста сила фресок Базилевича, чи й самою тіткою Мореною, яка, здається, тепер поселилася тут назавсіди і пустила патьоками сивий невитравний задушливий тлін.
Оце «животрупіє» наче хтось наснажує.
Щоб довести посполитим, що Національна спілка письменників — реніста, осад, суєта всячеська, велике чортзна-що, чи як казали у часи «пєрєстройкі», «жіноча рада при комполку».
Бо жодним чином на сучасний літпроцес вона не впливає (і слава Богу!). А в «ядрі» — за мізерним винятком — злиплися переважно ті, чиїми книжками зачитуються хіба що бібліотечні порохи.
Засідають, чіпляють одне одному корпоративні медальки, вигадують літпремії імені великих, славних, героїчний, грошової винагороди від якої не вистача навіть на пляшку з оселедцем.
І пирожаться, пирожаться, пирожаться.
Доїдають крихти спільного, вже й комори розбирають. І гризуться.
За когось голосують, про щось галасують.
А чого, питається, галасувати? За чим, питається?
Повторіть-но славетного Павла Глазового:
«Врізав дуба – спи спокойно!..
Чого ж ти розрився?»
Валерій Ясиновський
