Сночі був дощ — того дідовий виноградник аж не подібний на себе. На молодих пружних листиках тримаються крапельки дощівки, і все навколо таке тихе, добре і трохи святошне. Бо неділя. Бабка Маріка відкрила хорімні двері, і я аж у виноградник чую, як смачно пахнуть терчіники.
Десь років за десять я почую інші слова — драники, деруни, картопляники — але моїм залишиться саме то слово, яке я чула від малої, і яке вміла розуміти. Бабка проводить барабулькою по гострій терочці, на мить зупиняється, перев’язує тугіше зелену фусточку, усміхається сама до себе. Зосереджена така і світла.
І терчіники її такі ж – вона в них завжди додавала трохи свіжого молока, і від того вони ся робили соковиті і з яскравою шкоринкою. Терта надрібно барабулька (десь зо 10 середніх), одна цибулина (теж терта надрібно), молоко, сіль, перець, три ложки мукички, а під кінець розбиває два ще теплих яєчка. Вимішує і смажить.
Це страва вчить насолоді моментом — терчіники смачні саме свіжими, тут і тепер. Лишені на потім і розгріті — вони мають цілком інший смак, «не то». І колір інший. Терчіник — як моментальну радість — треба розсмакувати зразу і усміхнутися.
І я так і роблю.
Бабка вибирає щонайкращі терчіники в полумисок, а вони в неї такі золотаві. «На, віднеси дідикови нашому у сад. І кажи, най там довго не сидит — я смажку злагодила йму». Смажка — то м’ясо або гриби у підливі, і дід її дуже любив.
Дід Митро злагодив собі «столец» з відра і дошки, він сидить і дивиться на свій сад. І так цікаво, ще файніше, як у винограднику — тут все в росі і міниться, дід примружує свої сиві очі, сперся на палицю і любує галузки та й крони поглядом. «Файно є», — усміхається. Дід любить свій сад, і бабині терчіники, і мене — руду і всю у ластовині, з жуком-поперушкою коло вуха.
— Це бабка вам передала і казала цей… в хату йти.
— Вспієси в хату. Видиш, Іва’ — літо йде. Літо… Ий зусмария, — і дід бере мене за руку і провадить по росяній стежці, а трава мені по шию, уся в росі…
І то особлива радість — пройтися межи тотої високої святошної трави так тихонько, аби ні одна росинка не впала з її корони. Дід Митро водив мене своїм царством, яке — заким роса — випромінює красу і правдиву світлість. Не правда, що то просто сад… Я там була в тому віці — коли трава вища мене… Я кімую…
І ми так аж до поконеччя йдемо, а потому назад. А потому смакуємо терчіниками, заким теплі. Літо…
Іванна Стеф’юк
