Ця книжка вже років п‘ять очікувала своєї черги. Збірка коротких замальовок, новел і есеїв Андрія Бондара «І тим, що в гробах» від видавництва Старого Лева. Якось так сталося, що з творчістю пана Бондара не доводилось перетнутися. З дивних причин і ця збірка, куплена ще у 2017-му, досі не була прочитана. Тож перебувала в заінтриговано-очікувальному передчутті, як сприйматиметься стиль автора — стане улюбленим чи разовим читанням?
Я людина загалом дисциплінована. Будь-яку книжку читаю від першої до останньої букви. Тож Андрія Бондара почала з передмови. Вступне слово Ганни Улюри мене трохи налякало. Не те, 
щоб передмова не сподобалась, навпаки, була вражена її глибоким аналізом творчості автора. Але словесні хащі передмови викликали острах, що авторський текст буде ще складнішим.
На першій розповіді збірки з полегкістю видихнула. Текст лився, як мед на мою, стривожену очікуваннями, душу. Завдяки філософській, і разом з тим дуже особистій, розповіді про дивного родича діда Тодося моє перше враження і про самого автора, і про його стиль, виявилися позитивними. Наступні твори були різними за тематикою, способом викладання і навіть за об’ємом. Були серед них, як глибокі філософські роздуми, так і невеличкі образки. По контексту було зрозуміло, що тексти писалися в різні періоди, а потім просто були зібрані у книжку з доволі інтригуючою назвою — «І тим, що в гробах». Ці слова, взяті з Великоднього акафіста, радше символізують воскресіння, а не смерть, та все ж тема смерті проходить, як то кажуть, червоною ниткою через всю збірку. Але це не приречено-трагічні, а скоріше філософсько-оптимістичні роздуми на таку делікатну тему.
В текстах автора багато особистого. Він зовсім не кремпується описуючи інколи досить навіть інтимні сторони свого життя. І це викликає повагу та довіру. Та, з іншого боку, в його розповідях зустрічаються певні географічні неточності (ну не логічно, до прикладу, їхати з Рави-Руської до Львова через Новояворівськ та й Рава-Руського району ніколи не існувало) і це якось нівелює довіру до інших викладених фактів.
Але найбільше, що мене вразило в творах пана Бондара — як вміло і філігранно він жонглює словами. Ця лінгвістична еквелебристика просто заворожує і видає в авторові фахового філолога високого класу. Ось приклад такої гри у вигляді цікавого асоціативного ряду: валіза без ручки, ручка без пасти, паста без зубів, зуби без щелепи, щелепа без мозку. Мене такі логічні жонглювання дуже захоплюють.
Нині для нас, українців, будь-яке читання так чи інакше викликає роздуми про війну. Ми підсвідомо проводимо паралелі між написаним і нашим сьогоденням. Читаючи тексти збірки, я теж кожного разу задумувалася над тим, як би ту чи іншу тему висвітлив автор, знаючи, що чекає на наше суспільство у майбутньому. Хоча тема сьогоднішньої війни незримо присутня в текстах збірки. Адже деякі з них були написані вже після анексії Криму та вторгнення у Донбас і вони розкривають глибинну проблему стосунків з агресивним сусідом. А ще дуже влучно, послуговуючись лінгвістичними інструментами, він показує закладену у підсвідомості українців, безапеляційну віру в перемогу. Бо ж антиподом до слова «перемога» у нас є «зрада», а не «поразка», як, здавалось би мало бути. Правда ж, дуже цікаве спостереження?
Читання збірки Андрія Бондара налаштувало мене на якийсь особливий філософсько-меланхолійний лад. Роздуми про суть життя і смерті весь час роїлися в свідомості. Та це й не дивно, адже сьогодні смерть наблизилась до особистих кордонів кожного. Нам треба навчитися з цим жити. Без паніки, але й без легковажної безпечності. Треба поважати життя і використовувати його, як наданий долею шанс. Насамкінець хочу зацитувати автора: «Життя — це короткий проміжок між неіснуванням і небуттям, де ви можете спробувати щось зробити».
Галина Новосад
