Культура

Мемуари Еренбурга, які читали, плювалися, але друкували

«Коли я писав про друзів, яких немає, часом я залишав роботу, підходив до вікна, стояв, як стоять на зборах, бажаючи вшанувати померлого; я не дивився ні на листя в саду, ні на кучугури снігу, я бачив миле мені обличчя. Багато сторінок цієї книжки продиктовані любов’ю. Я люблю життя, не каюся, не шкодую за прожитим і пережитим, мені лише образливо, що я багато чого не зробив, не написав, недосумував, недолюбив. Але такі закони природи: глядачі уже поспішають до роздягальні, а на сцені герой ще виголошує: «Завтра я…» А що буде завтра? Інша п’єса та інші герої»

(Ілля Еренбург. Люди, роки, життя. Кн. 5 і 6. М. 1966)

Довго я читав ці спомини. Першу-другу книгу прочитав уперше студентом, і перечитував разів три. Третю-четверту прочитав порівняно недавно. І, нарешті, п’яту-шосту завершив нині. Дивне враження. Ці спомини підказали мені, аби не мати ілюзій до книжок подібного жанру. При тому, що вони і нині взірцеві.

Ілля Еренбург (1891-1967), народжений в Києві, молодість провів у Парижі, а потім все життя їздив по світу, як представник совіцької літератури, член Всесвітньої Ради Миру, член журі сталінської міжнародної премії миру. Зі Сталіним за все життя так і не зустрівся, один раз перед війною говорив з ним по телефону. Що не завадило йому двічі стати лавреатом Сталінської премії (1942, 1948) і Міжнародної сталінської премії миру (1953).

Але, напевне, єдиний з письменників, які після смерті Сталіна спробували дати йому оцінку, а також пояснити свою поведінку: «Я не любив Сталіна, але довго вірив у нього, і я його боявся» (693); «Віра інших не запалила мого серця, але часом вона мене притлумлювала, не давала серйозно задуматися над тим, що відбувалося» (695); «Сталін був людиною великого розуму і ще більшої підступности» (697).

Безперечно, ніхто з українських письменників не дозволив собі навіть подібного. Смолич? Цей писав доноси під копірку, а потім оприлюднив їх у своїх «Розповідях про неспокій». З українських письменників Еренбург згадує Тичину, з яким народився в один день, місяць і рік. Зрештою, вони померли майже водночас. Еренбург 31 серпня, Тичина 16 вересня 1967. Але згадує про нього лише фрагментарно, у поїзді в купе Тичина поступився йому нижнім місцем. Також фрагментарно згадані Олександр Корнійчук (на засіданнях ради миру постійно усміхався) і Ванда Василевська; згадує, що в 1951-1952 роках дісталося Сосюрі за вірша, який комусь там не сподобався (вірша не названо); Рильському за «шкідливі вірші», Первомайському спочатку як «космополіту», а потім як «буржуазному націоналісту» (609-610).

В іншому місці згадує Саву Голованівського, якого запросив до себе на дачу і той прочитав у нього повідомлення про реабілітацію лікарів, попередньо звинувачених в отруєнні Сталіна (718).

Так, контекст спілкування у Еренбурга був широкий: від Пікассо і Матіса до Тувіма, Елюара, Неруди, Амаду, Хікмета… І все ж, спомини Еренбурга і нині залишаються взірцевими. Не дивлячись на цензурний підтекст. Характер епохи з погляду совіцького літератора висвітлено досить відверто. Залишається невідомим, чому йому так «дико» пощастило. Хоча логіки шукати у сталінських репресіях не доводиться, про що він сам пише (658).

Є надрукований «Новомирський щоденник. 1967-1970» Олексія Кондратовича (М. 1991), заступника головного редактора журналу «Новий мір» Олександра Твардовського, опозиційного часопису в 60-х роках до влади. Він згадує про смерть і похорон Еренбурга як опозиційного до влади письменника. Зокрема там є така оцінка: «(…) Еренбург, людина норовлива, яка гне свою лінію, став людиною, м’яко кажучи, незручною. Але сила його була така, що плювалися, читаючи його мемуари, але друкували. І ще більше ненавиділи за це» (110).

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.