У липні цього року — кругла дата. 30 (тридцять!) років тому я став ідеологічним і політичним українцем. До липня 1990 року, коли мені було 19 років і 8 місяців, я не розумів причин своїх протестів. Я знав, що мені не подобається Олесь Гончар та інша радянська «полова». Але не розумів, чому. Була інтуїція, нею керувався.
Замість радянських книжок про комуністів і колгоспи двісті тридцятий раз перечитував Дюма, Стівенсона і Конан Дойла. Спонтанно протестував на уроках літератури і на мене викликали класного керівника, він же — заступник парторга школи.
Від 1985 року, коли дозволили публікації «Огонька» та інших «прожекторів перестройки», я почав поволі розуміти причини свого бунту, своєї незгоди. Але цього все одно було мало.
В університеті наш курс був і лишився найкрутішим, найбільш просунутим, найбільш іноваційним і, відповідно, бунтівним та зубастим. Проте я не брав участі в самоорганізованих колядках та вечорницях — чесне слово, не бачив це частиною міської, урбаністичної української культури. Мені не вистачало України саме в міському просторі.
І тут настав липень 1990 року.
Я, практикант чернігівської обласної молодіжки «Комсомольський гарт», їду репортером разом із культурологічним походом «Дзвін`90». Ці три дні мене поміняли і зробили ідеологічно та політично таким, яким я є зараз. Я зрозумів, що ненавиджу і за що. Але, що важливіше — зрозумів, що люблю, кого ціную і чого прагну.
Досконалим не є й досі.
Усвідомлення різних речей приходить і далі. Капку у формуванні проукраїнського мене поставив Майдан 2013-2014 років. Але ж без липня 1990-го для мене не було б серпня 1991-го і зими 2013-2014 років.
Андрій Кокотюха
