У липні цього року — кругла дата. 30 (тридцять!) років тому я став ідеологічним і політичним українцем. До липня 1990 року, коли мені було 19 років і 8 місяців, я не розумів причин своїх протестів. Я знав, що мені не подобається Олесь Гончар та інша радянська «полова». Але не розумів, чому. Була інтуїція, нею керувався.
Цей допис про книгу писався найдовше з-поміж усіх. Час неначе поділився на проміжки, і вже зараз зрозуміло, що недарма, адже новий роман Валентини Мастєрової з промовистою назвою «Тобі скажу» — історичний. Він побачив світ ще навесні і є чи не єдиним художнім текстом, який взяло до друку Парламентське видавництво. Зазвичай воно орієнтується дещо на інші жанри.
Сьогодні у Львові відбувається суд над Іриною Фаріон, на яку позивається якесь чи якийсь якийсь «язикий». Акція підтримки Ірини Фаріон має назву «Язик подав у суд на мову». Знаєте, що скандують під судом люди?
… На нашому сільському цвинтарі, в його глухому закуті є місце, де хоронять самогубців. На гробах тих, хто учинив суїцид, не заведено ставити надгробків, а тим паче з хрестами. На цих могилах відсутні навіть таблички з прізвищами небіжчиків…
Кучма пішов, Кравчук прийшов, наступний Горбачов… Ну, це я так собі міркую з точки зору хронологічної та історичної регресії… Шкода, що Борис Єльцин помер. А то би очолив російську делегацію ТКГ в Мінську. Єльцин з Кравчуком питання війни на Донбасі вирішили б махом. Так само, як вирішили питання про позбавлення України ядерної зброї…
