Прочитав книгу Любові Бенедишин «Дарунок Сізіфа» і несподівано відкрив для себе глибоку і мудру поезію. Несподівано, тому що знав поетесу за літературними сайтами ще раніше, але здавалося, що її віршам не вистачає якоїсь летючості, щоб одразу запасти в серце. Тепер бачу, що поезія Любові Бенедишин має одну особливість. Щоб відчути смак її віршів, потрібно вчитатися в них ще раз.
І тоді крізь рядки проступають близькі тобі одкровення, аромат поетичної гри, зблискують підтексти, котрі 
словами передати несила, але які можна відчути. Одним словом, як сказала сама поетеса: «Гурман, скуштувавши, прицмокне, якщо жвавий критик не з’їсть».
Вже сама назва книги ‒ «Дарунок Сізіфа» ‒ вміщує в собі трагічний світ людської душі, котру Бог наділив іскрою таланту, і котра вперто пише, навіть втративши надію, що її волання в пустелі коли-небудь будуть почуті.
А от вам нерозгадана таїна часу, таїна самого буття:
Знесилені, знервовані,
Крізь мат і каламуть ‒
Змарнілі дні змарновані
В історію бредуть.
Марнота ‒ у наплічниках,
За пазухою ‒ страх,
На гіркоту ‒ гірчичники,
А від зневіри ‒ нах…
В осіннє небо кашляють
Воронячим: ках-кар!
…Даремно крила спалює
Відважний час-Ікар.
Можна було б цитувати Любов Бенедишин і далі, але залишу це для зацікавлених читачів. Знайдете в її поезії і любовну лірику, і пропущені через серце громадянські вірші, і жартівливі рядки про городні овочі. Але найперше ‒ зустрінете там оголену душу, відкриту і беззахисну перед всіма болями і страхами цього світу.
І думається мені, що поезія ‒ це той прихисток, який збудувала для себе і для сродних душ своїх читачів поетеса. Читайте Любов Бенедишин, і буде вам щастя!
Михайло Карасьов
