І пожалітися нема кому –
У кожного свої жалі.
І на дрібну зернину макову
Немає сили. Взагалі.
Квадрат вікна і куб помешкання
(Дощ в паралельній площині).
А постать меншає і меншає
Моя в мені. Моя в мені…
(Ольга Слоньовська. Зимове яблуко. ІФ. 2011)
Насправді “Зимове яблуко” Слоньовської — це видані під однією обкладинкою три книжки інтимної лірики — “Соната для коханого”; “Джоконда”; “Пектораль”.
Свого часу я писав, що се “три жмутки” “зів’ялого листя”, написаного закоханою жінкою. І, як 
такий, цей любовний триптих — один із найкращих зразків інтимної лірики в українській літературі початку ХХІ століття.
Ніби і говорилося про них, писалося, але десь вони загубилися. Нема у нас поетичного театру. Бо ця інтимна драма з її переливами-контрастами, з її пристрастю- байдужістю, з її любов’ю-ненавистю звучить як реквієм-туга за любов’ю в любові без любови…
Не дивно, що після цього триптиху в Ольги Слоньовської настала поетична павза, заповнена прозовими історіями, науковими монографіями і підручниками для шкіл.
Нині вона знову пробує повернутися до поезії, написавши збірку віршів про війну. Але це инча поетична історія, яка ще не знає свого завершення. Тому нота її тривожна і сумна, над яким панує відчуття непевності і болю…
Євген Баран
