Щойно сіла писати про «Люксембург, Люксембург», як раптом дзвінок у двері. Прийшла жінка знімати показники лічильника, і така бадьора й грайлива, що мені здалося, ніби Лукіч десь тут поруч за кадром пише для неї репліки. «Ой, красуня, та це нічо, шо ви в халаті! Я ж не надєялась, що ви зранку як королева красоти мене зустрінете, хахаха. Так, сонечко, диктуйте… Ой, ну яка ж розумна! Не те, що той дід, придурок кончений, в якого я оце тіки шо була».
А тепер цікавий факт. Я днями спілкувалася з людиною, що виросла в Лозовій Харківської області. А поруч, в 20 км, — Близнюки, звідки родом Аміл і Раміл Насірови (виконавці головних ролей у фільмі «Люксембург, Люксембург»). І знаєте, як ті люди з Лозової в юності називали Близнюки? Блізєнбургом. Сміялась.
Ідіть в кінотеатри, поки фільм ще в прокаті, нам усім треба сміятися хоч іноді. Я Антоніо Лукічу написала приватно, як я відчула його фільм і що я думаю. А тут скажу таке: під час перегляду багато сміялася, і лише один раз думала заплакати, та втрималася. Дуже хороший післясмак. І стільки ніжності до виконавців головних ролей. Так, у мене були деякі питання до драматургії і ще якісь дрібні сумніви, але у фільмі так багато тепла і фірмового гумору Лукіча, а ще стільки цитат, які ми будемо повторювати й повторювати. Класне кіно! Дякую, Антоніо, Вово, Аню і всі інші.
(Але раптом що, матюків багато. З дітьми не йдіть, ну, або я попереджала. Ну, і це не зовсім комедія. Комусь буде геть не смішно. Багато залежить від настрою і нашого власного життєвого досвіду).
Ірина Цілик
