Літо. Баба Ольга миє огірки біля колодязя. Миє рвучко, нервово, з матюками. Бо для матері миє. Мати приїхала. Щодня ти мріяв і майже молився, щоб вона сюди не їхала, сиділа в своїй квартирі і не їхала сюди ніколи. Але завжди приходив час, коли біля воріт спинялись червоні Жигулі. Ти збирав себе в жмут десь під горлом, і починав чекати.
Поки вона викаже тобі всі свої “щас як дам оцими шортами по пиці!”, “річка – це не робота”, “у мене зарплата вісімдесят рублів”, “чого ноги такі чорні?” і тому подібне. Поки вона викурить усі своїй цигарки “Космос” за нужником, під шовковицею, і ти нарешті побачиш там зім’яту пачку з-під них.
У час, поки мати в дворі, тобі не можна нічого. Не можна брати кота. Не можна втручатись у дорослі розмови. Не можна пити з відра. Не можна ходити, в чому тобі подобається. Можна тільки якомога міцніше стискати отой жмут під горлянкою, і чекати. Вона скоро поїде. “Ала, чого ти так рідко навідуєся?” – “Ага, навідаюсь” – “Може, банку мняса ще возьмеш?” – “Хто його їстиме? Позичте краще грошей” – “На цигарки не хвата?” – “Діти тобі не нужні” – “Як волоцюга…” – “Подам на виконком” – “Лазь-лазь, поки голову хто зніме, не тіки оті серги” – хлип – хлип – хрясь воротами – гуп дверцятами – всееееее… Поїхала, слава Богу. Поїхала. Ні краплі, ні краплиночки бодай чогось схожого на жаль в тобі не ворушилося. Поїхала. Слава Богу. Слава, слава, слава Богу.
Але не цього разу. Воші. Я наблизився до неї на занадто небезпечну відстань, втратив пильність. Вона машинально обняла тебе. Машинально скуйовдила волосся. І зазирнула туди. Машинально.
Щосили смикала тебе за волосся, за вуха, продирала гребінцем “патли” і ридала. Потім так само з сестрою. Потім примушувала йти в хату і вдягатися “в чисте”. Потім знову дерла гребінцем голову, смикала, ляскала.
“Боже!!! Ну за шо!!!! Ну чого в людей діти як діти, а ви як чорти!! Ну де ви їх понабирали?!!”
“Ала, та воно ж дітвара ж… та чого ти…”
“Та не гавкай, ти сама з них не вилазила, диви яка…”
“Ану не бий його по голові, бо щас як захвачу…”
Даремно ви це. Даремно, діду і обидві баби. Даремно, дядьку. Сіла на стільця. Ковтнула слину. Зітхнула. Відклала гребінець з моєю волосиною, тонкою-тонкою.
“Значить так. Надивляйся на оцей двір. Ти його бачиш послідній раз.”
І отут настав кінець світу.
Бо я справді почав надивлятися. Намагався надивитися. Взяти з собою якомога більше. Напхати повну голову, повне серце, душу, кишені, що там іще…
“Та чи ти самошедча, шо ти кажеш хлопцеві, він он уже білий як стіна…”
“Алочко… шо ти… не нада… у нас є мило дустове, ми…”
“Та до сраки ваше мило! Поїхали!”
Скрип. Грюк. Вона наче душить мене на задньому сидінні. Я не можу стримати сліз. Я везу двір, і він у мені здригається.
“Ану замовкни. Замовкни нємєдлєнно.”
Замовкаю.
Коли через три дні вертаюся, вертаюся острижений і чемний, двір пахне мені райським садом.
Сергій Осока
