Спостерігаю за скандалом довкола ситуації, в якій естонський літературний фестиваль скасував виступ Лінор Горалік. Якщо раптом хтось не знає, то коротко ситуація така: дві українські поетки відмовилися від участі в цьому фестивалі через те, що в програмі присутня також російська письменниця. Власне, і все, з їхнього боку не було ніяких вимог до фестивалю тощо. Вони відмовилися від ВЛАСНОЇ участі.
Подальше скасування виступу Горалік — винятково рішення фестивалю. Але на українських поеток вже кілька днів ллється безкінечний потік бруду й ненависті, переважно з боку «русскіх лібералів», але й деякі українці також їм у цьому охоче допомагають.
Є багато нюансів, але деяким людям очевидно не хочеться розбиратися в деталях. Значно простіше звинуватити українських поеток у бажанні зробити собі імена, в ненависті до російської мови (серйозно?), в нацизмі й антисемітизмі (што?) тощо. Абсурдність цієї ситуації вже вихлюпується за рамки.
А в мене лише одне питання (насправді, багато, та все ж). Чому стільки нібито адекватних людей з піною на вустах пишуть про те, що Лінор Горалік — «єврейка, родом з Дніпра, громадянка Ізраїлю, а отже ніяка вона не російська письменниця!»
Так, питання ідентичності тих чи інших письменників/ць — це часто дуже складна історія, тут іноді немає простих рішень. Але ж Лінор сама себе послідовно позиціонує як саме російську письменницю, хіба ні? Куди не глянь, вона всюди так підписана, від Вікіпедії до якихось публікацій. Ну, і стосунки Лінор Горалік з Росією — це «отношения ее любви к ней», вона сама так пише у передмові до свого роману «Бобо», який написала 2022 року.
Роман розповідає про слона на ім’я Бобо, що подорожує Росією. Я не читала його, але, наскільки розумію, це алегорична історія, й у передмові вказується, що оскільки роман остаточно був написаний 2022-го року, то в ньому присутні також «отсылки к событиям в Буче, к референдумам о присоединении территорий так называемых “ЛНР и “ДНР”, к осенней мобилизации и ко многому другому».
Ну, роман — це окрема історія, але що стосовно питань ідентичності, то у передмові Лінор Горалік пише також, що «это любовный роман, история эволюции одного любовного чувства. В некотором смысле, очень для меня важном, я написала этот роман про любовь к России еще и потому, почему всякий влюбленный хочет бесконечно говорить о своей любви, — и особенно в те жуткие моменты, когда возлюбленная страшно больна или переживает немыслимую катастрофу».
То чи можна вважати російською письменницею письменницю, яка пише російською мовою, називає Росію своєю «возлюбленною» (хай навіть страшно хворою) і підписана під різними публікаціями як «російська письменниця»?
Напевно, це риторичне питання. І мені зараз взагалі не йдеться про всі інші аспекти, підтримку українців з боку Лінор, інші її чесноти тощо, це окрема велика розмова. Але чи могли українські поетки не хотіти брати участь у фестивалі, де в програмі представлена також російська письменниця, без всяких додаткових «але»? Чи мали вони на це моральне право? Напевно, це також питання, що не потребує відповіді.
Ірина Цілик
P.S.
Мадам Горалік втекла у 1989 з Дніпра до Ізраїлю «ат украінскіх националістав». Це з її слів.
А як же інші євреї цього міста зі своїм великим культурним центром? Як же вони виживали серед нациків у місті, де я не чув жодного українського слова?
Чого тільки не збрешеш, аби отримати ізраїльську візу…
Юрій Винничук
