Ненароком пригадали з дружиною, що саме 40 років тому, 5 травня 1980-го, в тодішній День преси, я прибув з рідної Чернігівщини, Щорської газети «Промінь Жовтня», на роботу в обласний часопис «Радянська Буковина», де редакторську посаду тоді обіймав талановитий журналіст Володимир Григорович Пелех…
Переманив мене до Чернівців колега і друг Микола Тимошик.
От він з дівчатами-журналістками і запросив до ресторану, де я, молодий та завзятий, гарно танцював, пив чарку і вільно спілкувався з новими метрами.
А були там справжні акули пера, серед яких і знаний гуморист Сергій Якович Кучерявенко, який зауважив: «Дивись, який шустрий приїхав! Сто грам файно п’є, вправно танцює, дівчат не боїться, а як писатиме — побачимо!»
Довелося «вкалувати», щоби заслужити авторитет. Працював кореспондентом, заступником відповідального секретаря, вчився в Києві, у ВПШ, потім був редактором «Молодого буковинця» і знову в газеті «Радянська Буковина», оглядачем з питань молоді та правоохоронних органів.
В роки незалежної України заснував видавництво «Ратуша», працював головним редактором у «Букреці», де і нині маю честь готувати до друку «важкі» рукописи.
Написав і видав книги «Таємниця гори діда Лева», «На сторожі білого птаха», редагував сотні книг вітчизняних та зарубіжних авторів. На лацкані піджака маю Міжнародну медалі імені Олександра Довженка, лауреат Літературно-мистецьких премій імені Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша та Леоніда Глібова, маю почесне звання полковника Українського Козацтва. Торік нагороджений великою медаллю до 100-річчя Буковинського віча.
Ось так славна Буковина поселилася в моїй долі і стала другою малою Батьківщиною. Маю гарну дружину Дарину, двох моторних синів Сергійка та Сашка, двох невісток, двох онучок і вважаю, що я, як писав в одному своєму інтерв’ю, майже щасливий вуйко.
Вельми дякую всім, хто допоміг і нині підсобляє мені у житті та літературній праці. Будьмо!
Микола Максимець
