Ця книжка побачила світ у видавництві «Нора-Друк» наприкінці минулого року, але про непросту працю над її перекладом Андрій Любка розповідав мені раніше, і я чекала її з острахом і цікавістю. Роман хорватського письменника Слободана Шнайдера «Мідна доба» має майже п’ятсот сторінок дрібним шрифтом…
Корені історії беруть початок далекого 1770-го року, коли молодий хлопець зі швабського роду Кемпфів покинув голодну Німеччину і подався шукати кращої долі у далеку і невідому Трансильванію. Ця земля, яку війська австрійської імператриці Марії-Терезіі звільнили від панування османів, потребувала хазяйновитих і працьовитих рук. Тож щоби звабити туди колоністів з різних усюд величезної імперії, агітатори вдавалися до казкових обіцянок, «молочних рік із кисільними берегами». І от, після довгої та небезпечної подорожі Дунаєм, перші переселенці опинилися на просторах Славонії.
Їх чекала тут важка доля. Багато хто знайшов нужду і смерть. Але Кемпфу пощастило, його рід міцно 
вкоренився на новій батьківщині. І от через півтора століття у 1919-му в югославському містечку Нуштар на світ з’являється його далекий нащадок на ім’я Ґеорг Кемпф, або радше на місцевий лад Джука Кемпф. Йому судилася дуже непроста доля. Саме він і є головним героєм роману, який через сто років після народження Джуки, напише його син.
Нащадок Кемпфів народився після першої світової війни. Ніхто тоді не знав, що мине два десятиліття і світ знову здригнеться вже новою світовою бійнею. Не оминула ця гірка чаша і Джуку Кемпфа. Навесні 1943-го року молодого фольксдойча, що студіював медицину у Белграді та вже встиг відбути службу у війську Югославського Королівства, мобілізовують у щойно сформовану дивізію Ваффен-СС «Галичина». З цього часу починається його складний, страшний і трагічний шлях війною, яка формально закінчилася 1945-го року, але у свідомості Джуки Кемпфа продовжувалася впродовж усього життя. І саме про це написав свій роман його син.
Джука Кемпф мав мало шансів вижити у тій війні, але, наперекір всьому, вижив. Може тому, що мав призначену місію народити людину, яка багато років потому і опише його долю та долю цілого покоління таких, як він. Остання частина роману присвячена повоєнній історії Георга Кемпфа та його родини. Вона хоч не настільки болюча і трагічна, та не менш драматична, аніж воєнний період. Бо ж «знак Каїна», закарбований на передпліччі Кемпфа, наче перемістився у його підсвідомість і вплинув на все подальше життя. Його боротьба за виживання помалу трансформувалася у внутрішню боротьбу за свою ідентичність. І символічним є використання автором у романі не справжнього батькового прізвища Шнайдер, а родового прізвища Кемпф, що є співзвучним з німецьким словом «Kampf», тобто боротьба.
Роман не є автобіографічним, адже описане в ньому є лиш відображення долі батька через призму бачення сина. Очевидно, що безпосередньо від батька він дізнався лише частку цієї історії, а все решту — вже його праця як письменника, драматурга, філософа та дослідника. Тому певні речі, описані в романі, видаються авторською вигадкою, яка аж ніяк не применшує якості твору, а навпаки надає йому драматизму.
Собі в цьому романі автор теж відвів певне місце. В своєрідних примітках, які виділені окремо від основного тексту, автор висловлює своє бачення тої чи іншої ситуації, як майбутній, ще ненароджений син головного героя, як духовна субстанція, про яку реальна людина ще не знає, але яка через певний час стане реальністю. Це дуже оригінальний прийом, якого я ще жодного разу не зустрічала. Він дозволяє трохи пом’якшити сприйняття доволі страшних і трагічних сцен воєнних подій.
Роман «Мідна доба» — одна з найкращих книг, які мені довелося прочитати. Його сюжет історично, географічно і психологічно суголосний з трьома романами, що теж вплинули на мій світогляд. Це «Якоб вирішує любити» Доріана Флореску, «Паннонське чудовисько» Миколи Шанти та «Наступного року в Єрусалимі» Андре Камінського. Вони сукупно створюють уявний портфель творів, що наче зв’язані однією ниткою. Проблематика, що піднята в цих творах і історичні події, які в них описані, є надзвичайно важливими і не можуть лишатися поза увагою людей мислячих. Бо, як висловився Слободан Шнайдер у своєму романі, у світі, де політика і груба сила визначають владу, навіть ненароджені мусять думати політично. Але після таких творів я все більше схиляюся до думки, що під час страшних воєнних перипетій не буває людей абсолютно правих і позитивних, як і цілковито негідних і ницих. Бо у кожного своя правда і ми не можемо судити про вчинки людей, якщо не пройшли їхнім шляхом.
І насамкінець кілька застережень тим, хто боїться товстих книжок, а через те їх оминає. Повірте, ця книжка читається настільки захопливо, що не зчуєтесь, як перегорнете останню сторінку. І відчуєте той особливий стан втіхи та піднесення, який відчуваю зараз я.
Галина Новосад
