Культура

Мій гуртожитський друг Василь Портяк

16 лютого 2019 року — 2 березня 2019 року…
Лише два тижні минуло від мого літературно-мистецького вечора у Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого…

Багато це чи мало?
Мало і водночас багато, адже це були два останні тижні життя мого однокурсника, письменника, кінодраматурга, журналіста Василя Портяка…

Ми два роки жили в одній кімнаті університетського гуртожитку на вулиці Ломоносова (під час абітурієнтської сесії — також в одній кімнаті), товаришували…

Саме Василь, на той час уже відомий прозаїк і сценарист, з радістю сприйняв мої перші есе про великих українців у світах, мої перші книжки…

І ось, 16 лютого…
Спершу він не обіцяв, що в суботу приїде із Фастова на той мій захід. Тож його поява для нас, однокурсників — Зої Шарикової, Миколи Сергійчука, Людмили Трибушної — була радісним сюрпризом.

Майже заповнена зала оплесками вітала його на початку і уважно слухала його мудре завершальне слово наприкінці вечора — Василь написав передмову до моєї презентованої книжки малої прози «Тату на кавуні»…

Сфотографувалися разом, трохи поспілкувалися…
Хто б міг подумати, передбачити, відчути, що це буде, вважай, його останній прилюдний виступ!!!…

І ось на цьому тижні — SOS із Фастова…
Тривога, відблиск надії… Але… страшна звістка сьогодні вранці…

Боляче… Гірко…
Хай тобі, Василю, у царстві небесному буде краще, аніж на нашій грішній землі… Але і вона з українцями в усіх кінцях світу сумує за тобою… Ми збережемо вічну пам’ять по тобі…

Олександр Балабко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.