Сьогодні вранці помер Василь Портяк…
Були часи, коли ми разом з Михайлом Сидоржевським боролися проти розпродажі Спілчанського майна: поліклініки, будинків творчості і т.д.
За що нас В. Яворівський, тогочасний голова Спілки письменників України, вигнав: мене зі Спілки письменників, а Сидоржевського – з редактора «Літературної України».
Після того Сидоржевський, дякуючи підтримці світлої пам’яті Бориса Олійника, заснував «Українську літературну газету», яка й нині процвітає, а мене запросив там працювати.
Через деякий час в редакцію подзвонили із міськради славного міста Березань і запропонувати зробити презентацію часопису в їхньому будинку культур при всій чесній березанській громаді.
Але з умовою:
якщо ми привеземо письменника Василя Портяка, карпатського гуцула, творчість якого, виявляється, дуже шанували в козацькій Березані.
Василь тоді працював у Києві, заступником директора Національного музею Т.Шевченка, і дякувати йому, погодився. Точніше, виручив, бо без нього нас там просто не приймали. Справді, в Березані творчість Василя знали і любили, тому і презентація газети перетворилася на презентацію творчості Портяка.
За гарну зустріч нас нагородили бурхливими оплесками, квітами та екскурсією у знаменитий Березанський історичний музей із його знаменитою екскурсоводкою….
Тоді була, здається, весна 2010 року.
На щастя, зосталися світлини, не дуже вдалі, але уже безцінні. На них поряд зі мною і М.Сидоржевським — великий український письменник, неперевершений прозаїк ВАСИЛЬ ПОРТЯК…
Царствуй, друже-брате і колего, на своєму Небоньку…
За тобою тужать не лиш Фастів, Березань, Київ і Карпати, а й вся велика Твоя Україна…
ВІДЛІТАЮТЬ ВЖЕ МОЇ РОВЕСНИКИ
Відлітають вже мої ровесники
За небесні голубі кряжі,
Поскладали коси з перевеслами,
Так і не дожавши до межі….
Не доживши дня до ювілею,
Відлітають на однім крилі,
Не спізнавши слави і єлею
так і не «вкусивши» на землі….
Відпливають ріками весняними,
Поскладавши весла у човни,
З свічечкою Слова первозданного –
Вкраденої в Бога таїни…
Галина Тарасюк
