Напередодні Василя мав вітальну розмову з Учителем, Василем Васильвичем Яременком…
«Саша, купив у Спілці пимсьменників твою газету («Слово»). Есей про Нілу Зборовську, моя учениця… Дякую… І взагалі… Підготував тобі кілька матеріялів…»
«З тижня знаходимося», — одказую в слухавку.
І пригадую принагідно…
У кожної людини бувають ЗНАКИ, що докорінно визначають її долю. З Василем Васильовичем таких було чимало. Тут – бодай декілька (долучуся до багатого поважного товариства – у кожного, кого вчив Василь Яременко, їх, сподіваюсь, так само, набереться).
… Липень 1982 року. Вступаю на факультет журналістики Шевченкового університету. Творчий конкурс. Анкета на 77 питань… Співбесіда… Перший іспит, історія – «відмінно». Наступний – українська мова і література. Приймають: Василь Васильович (література) і пані (не пам’ятаю прізвища) екзаменувала мову. Іван Франко, «З вершин і низин». Далі… Сиплю підметами-присудками. Засипаю префіксами-суфіксами…
«Василю Васильовичу, таке і так цей хопець розказує, – захоплено екзаменаторка до В.В.Яременка. — Діти після школи цього не знають!».
«Добре», – одказав на те він, вивівши навпроти мого прізвища те саме «добре». Я став десь на самому вступному іспиті «обурюватись»! Усе ж, мовляв, роказав…
«Олександре Петровичу, Довженкове ж ім’я маєш… Ти вже студент (тоді була вступна дев’ятибальна система, у кого був високий атестат). Комусь, може, треба буде «п’ять» поставити… Не ти ж один. Бери коньяк. Іди. Святкуй», – привітав Василь Васильович.
Я, пам’ятаю, взяв «Грузинський».
З Віктором Качулою і Василем Чепурним (в одній кімнаті жили) відсвяткували моє студентство. За два іспити по тому стали студентами і мої друзі..
… Червень 1983-го. Літня сесія. Переходимо на другий курс. 19-20 червня складаємо «историю русской журналистики». Останній іспит – історія журналістики української, Василя Васильовича, 25 червня. У мене путівка «горить»: Саки, санаторій «Полтава», з 21 червня…
Знаходжу Раїсу Дмитрівну Слободянюк, доцент, ще «ту» пресу нам викладала. Пояснюю ситуацію.
«Він дуже людяний, – переймається РД – Сашо, йдіть».
Заходимо в сусідню з 32-ю, авдиторію.
«Ну, Олександре Петровичу, як і на скільки знаєш?», – розклав Вась-Вась білети.
Десь-якось ніяковію, знітився.
«Що там у вас, у Лубнах?».
«На стіні універсального магазину (тоді ще вулиця Луначарського була) мають відкрити меморіяльну дошку «Тут містилася редакція першої в російській імперії газети українською мовою «Хлібороб», 1905-1907рр.» – бадьоро відкриваю я таємниці.
Часи непрості 1983-го: прєдсєдатєль КҐБ Юрій Андропов (Урія Файнштейн) був нагорі, в партійних «гєнсєках»…
Василь Васильович відкрив заліковку: п’ять екзаменів у мене було «відмінно», Віталій Андрійович Довгич по «…русской журналистике» поставив «хорошо».
«Ну, Віталій…», — посміхнувя В.Яременко. Вивів своє «відмінно». «Їдь, підлікуйся», – потиснув руку.
… На четвертому курсі, за «антисовєтчину», мене хотіли і мали намір вигнати-викинути з університету. Алла Петрівна Коваль, завідувач нашої кафедри стилістики, Анатолій Григорович Погрібний (царство їм небесне) і Василь Васильович перед «службами» заступили: зостався в університеті.
З 1989-го року мав за честь бути разом з Василем Васильовичем в управі Товариства української мови (потому «Просвіта») ім.Тараса Шевченка. І з легкої його руки, і того ж таки Анатолія Григоровича Погрібного став головним редактором у «Слові», 28 років мені тоді було.
Золоті часи!!! І чимало ми таки тоді зробили!!!
Два Василі — Яременко і Нечепа
… За якийсь час (ми вже розлучилися з Мовчановим відомством) доля близько звела знову. Професор Василь Яременко був директор Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень МАУП. Знову поставив мені і газеті плечі. Фінансово, з його подачі, ліг чесний ґрунт.
Вікторія Стах (дай їй Бог ЗДОРОВ’Я) допомогла паспортом (я натоді щойно поновлював документи) І ДІЛО пішло!!! «Куди серце лежить – туди й око глядить». І ще зо п’ять добротних матеріялів Василя Яременка лягло на шпальти. Тоді саме розписався Макс Стріха, по всіх-усюдах, витягнувши давню статтю в «Слові» за 1992 рік Анатоля Щербатюка — «Дух крові». Василь Васильович і тут не подарував («Саша… Принеси мені цей «Дух…», – попросив. Я приніс).
«Український фізик і літератор» п.Стріха бреше: «… газета «Слово» надрукувала статтю А. Щербатюка «Дух крові», в якій пропонувалося зашморгнути чи то «московські шиї жидівськими кишками», чи то — «жидівські шиї кишками московськими». Нічого подібного в статті нема. Головне — переконливо збрехати, взявши в лапки власну вигадку, — і читачі повірять в антисемітизм А. Щербатюка. Вражаюча підлість, цинічна брехня, брудні наклепи, хамство і безпардонність», – значив Василь Яременко.
Відкрили ще й нецензурованого Василя Симоненка. «Задивляюсь у твої зіниці…» Не так було в ПОЕТА: «Україно! П’ю твої зіниці!». Аж моторошно стає. І пробирає. До решти!!! Подавав я те все, на першій шпальті, у шпіґелі.
Ну, а суди в Шевченківському районі столиці, там Василь Васильович обстоював українську справу, то окрема тема. На багатьох із них я був. «Міф про український антисемітизм – причина»…
І насамкінець.
Якоїсь весни в Українському домі виставили документи. Про репресії стосовно українського народу. В катах – Лейзер Каґановіч, Мендель Хатаєвич… Там доля вкотре звела з Василем Васильовичем. «Проведи мене трохи, до Хрещатика, – попросив – Східці. Слизота…»
Десь із годину, поки йшли, говорили. «Бачиш, у них нині гроші. І немалі. Капітал. І вони згори… Але то – нині…»
Василю Васильовичу!
ВЧИТЕЛЮ! Складаю доземну шану. Ще живому і дужому.
Бо багатьох, справжніх, уже нема.
Олександр Сопронюк
