Культура

Мій друг, Віктор Баранов…

Цій світлині понад 12 років. Життєрадісний і дотепний мій друг Віктор Баранов був у розквіті сил і на високому творчому піднесенні. Він написав кілька романів і втішався усвідомленням того, що він — не тільки поет, а й повноцінний прозаїк. То був час, коли він створював враження цілком благополучного чоловіка, який вірить у своє безхмарне майбутнє.

Ми часто тоді бачилися, і він щоразу сипав новими анекдотами й дотепними імпровізаціями.

Але життя багате на гіркі несподіванки. На Віктора впала страшна хвороба і звела його на той світ. Згадуючи його, дивуюся: чому сьогодні ніде не звучить пісня на його слова «До українців», що була такою популярною напочатку 90-х.

Я не міг не написати мемуарну сильветку про Віктора. Вона публікуватиметься в моїй наступній мемуарній книжці. При цьому нагадаю аж надто актуальні слова з того вірша, котрий написав ще до нашої Незалежності Віктор Баранов.

ДО УКРАЇНЦІВ

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина.
І що щедрість — в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас — Говори!
Говоримо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитайте у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чим солодший од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у думах смиренністю «меншого брата»?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Я вже й сам ладен мовить: «Воно тобі треба? Стерпи!»
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…

Михайло Слабошпицький

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.