Хатні капці – на ноги босі, серце – в пекло новин смартфона. – Синку, холод тяжкий бетону… Ти б вдягнувся. Бо ж пізня осінь… Синій погляд курить туманом. Мов крізь зуби: — Яке вам діло? Сутеніє душа над тілом. В’яне слово, б’ючись у браму.
Щось лепече мала кровинка, татуся обійма допоки… Знов заплакане личко в жінки. Мов затявся: — Та дайте ж спокій!
На світанні і по обіді, мов розп’ятий, сутулить плечі. І в різдвяний воєнний вечір п’є самотність глуха сусіда. Із лікарні – і знов на чати у контужений пульс смартфона. Він не сміє — затям! — втрачати ті зв’язки із небесним Домом…
Босе небо йде лезом болю. Зорі падають у Дніпро. Мій сусід не вернувся з бою. Кажуть, посттравматичний синдром…
Антоніна Царук
