Та школа довго-довго стояла між вулицею, цвинтарем і сосновим лісом. Стояла, затулена зусібіч заростями канадського клена й акації. Чіплялася за ноги дерезою, пахла жимолостю, а ввечері ряхтіла світлячками. І хоч довколишні хати вже давненько зяяли порожніми очима, все одно – то там, то там ще хтось обробляв городець, стояли вулики з живими-живісінькими бджолами, бовваніли сліди від коров’ячих ратиць та велосипедних шин. Школа, примружена, але ще не заплющена, напів-дихала, напів-спала.
Хтозна, чи пам’ятала вона тоді своїх післявоєнних, голодних, але гамірних учнів. Хтозна, чи чекала пристаркуватих сільських артистів. Уже, певно, й забула – школа вона, чи клуб, чи бібліотека. Іржавого замка на облущених дверях більше ніхто не відчиняв. На фільончасті вікна летіло листя, сідали бабки й чудернацькі жуки.
Коли помер Сталін, дітвору вишикували на шкільному подвір’ї. Хлопців, пострижених наголо, у перефарбованих кухвайках та недоладних чоботах, і дівчат у біленьких хустинах та праних-перепраних спідничках. Освіта тоді цікавила дітвору куди менше, аніж їжа. Книжок не вистачало. Ручки з металевими перами дряпали папір. Зимові дні закінчувались, майже й не почавшись. Холодно було, голодно. Як і того березневого ранку. Учительки плакали, не ховаючи сліз, утирали замерзлі носи акуратними хустинками.
– Сьогодні помер вождь народів… наш любимий вождь Сталін…
Молода вчителька захлинулася риданням. Діти слідом теж заплакали, незвичні бачити таких розумних дорослих у сльозах. Плакали хором, як заведені. Один хлопець, Степан, басив так кумедно, що мій дід, тоді теж – один із учнів, ледве стримав сміх. Але стримав. Бо якби ні, то… Школа, тоді ще молода й красива, строго світила в зимовий ранок лампочкою з-під ганку. Її недавно збудували – простору, з високими стелями та величезними вікнами. Вона стояла – між цвинтарем, лісом і вулицею – і пишалася своїм вченим призначенням.
Акуратно підбілена, з пофарбованими синьою фарбою дверима й рамами, вона не знала нічого важливішого за саму себе. Вільно дивилася навсібіч, ще не затулена чагарниками, ще не забута й не занедбана, дивилася на перехожих дітей – ану, малюче, чи не пора тобі до мене, до дошки, до указки, до знань?
Моя маленька мама, видно, раніше за інших почула аж через три вулиці той строгий поклик – про знання, про світло, яке проріже морок, зібрала в шиту торбинку зошити, які знайшла, укинула й батькову ручку – уже не чорнильну – і жвавенько побігла до школи. Сиділа там між учнів першого класу, вже не голодних і більш-менш одягнутих і доглянутих, і писала – як доросла, як вони!
Учителька, а заодно й материна хрещена Валентина Гуріївна, походжала класом і зазирала в зошити. М’яке осіннє світло бгалося у вікна, проціджене листям і останніми вересневими осами, десь неподалік гамірно гралася дітвора. Але моїй мамі не хотілося туди. Їй так подобалося чисте поле зошита, вона думала про те, що напише там, коли навчиться.
– Сидиш тут, каракулі пишеш, а ми шукаєм, а ми з ніг збились! Іди мені додому, падлюко, я тобі дам, – у бабиних руках дрібно тремтів прут.
Школа зачаїла дихання, на мить знерухоміла, але вчителька затулила маленьку маму від розправи.
– Іди, Олю, додому. Я сама її приведу. Ввечері.
Авторитет Гуріївни був непорушним. Висока, ставна, з твердим і світлим поглядом, вона була – так само, як і школа – певна свого високого призначення. Те призначення, та місія постійно кликали до подвигу. Коли навесні наша річечка розливалася на весь луг і з’єднувалася зі швидким Пслом, утворюючи чотири кілометри суцільної води, Гуріївна сідала в човна і змахувала веслом. Ніщо не могло відрізати її від ниви розумного, доброго, вічного. І школа, і все село щодня спостерігало ту картину – весняний вітер ріже хвилі, дерева стоять у воді по груди, а між них – чотири кілометри! – вправно кермує вчителька.
– От їй Богу, щодня! День у день! Сіда й пливе! Сам чорт їй не брат! Давала жару Валька! Тепер нема таких, – із затамованим захватом розповідав мені дід.
Мій дядько, молодший за матір на чотири роки, був уже, певно, з останніх школярів. Тоді саме настала мода на місто. Колишні учні збирали скромні торбинки і їхали підкоряти якщо не Київ або Полтаву, то хоча б райцентри – аби тільки не коровам хвости крутити. Школа, звісно, помічала, що дітвори щороку все меншає, що від стін уже не так голосно відлунює дитячий щебет та тупотіння ніг – од підлоги. А тут ще якась першокласниця перекидала ляльку подрузі через вікно, а іграшка взяла та й упала між рамами. Школа спершу трохи гнівалася, червоніла надвечірнім промінням, але потім звикла. Школа колись ще раз упізнала ту дівчинку – уже й не дівчинку, а молоду жінку, що котила візка з немовлям у вуличку, перемовляючись із чоловіком.
– Да што тут уже… єщо нєдєльку – і уєдєм. Надоєлі уже еті сапи і граблі, – мовила роздратовано. А ляльки так і не впізнала. Навіть не глянула в той бік.
За моєї пам’яті школа вже була сільським клубом. З року в рік обростала чагарниками й таємницями. Під покрівлею дружно гніздилися ластівки. Цеглини на сходинках щербилися. У густу траву опадав тиньк. Високі двері тепер відчинялися рідко – тільки для концертів місцевого самодіяльного ансамблю, яким багато років керував мій дід.
– Українська народна пісня «В кінці греблі шумлять верби». Виконує тріо. Підождіть, пожалуста, поки передінуться.
Мабуть, їй були вже не так до вподоби оті співи під гармошку, як колись грудний голос Валентини Гуріївни. Школа ще довгенько чекала дітей, а вони все не приходили. І вона про все забула. Про все й про всіх. Під час концертів я частенько підходив до дверей, які вели в зачинену половину, прихилявся вухом і слухав. Іноді там було зовсім тихо, а іноді ледь порипувала підлога – хтозна, хто там ходив. Може, дівчинка хотіла дістати ляльку. Може, якийсь стрижений наголо Миколка або Іванко забули свого каламаря й тепер прийшли по нього – отак, запросто, крізь морок, крізь плутанину років, крізь тьму-таракань своєї – чи й не своєї вже – пам’яті.
А, може, то ходила найперша вчителька цієї школи – молода, як сарна, Серафима Василівна. Блукала од стола з зошитами до дошки, сердилася на плями й помилки. Була серйозна, зосереджена, вперта. Вона тільки раз і дала слабину – у день смерті Сталіна. Усі вже забули і її сльози і, мабуть, її саму. А скоро забудуть і отих новоспечених музик, які виводять «Ой, не шуми, луже» за стіною. І гармошку забудуть, і бубон.
Ще через кілька років зі школи вивезли всі речі – стільці, старомодні громіздкі шафи, запилені книги й патефон із платівками. Повантажили в кузов, накинули на двері замка, покурили перед дорогою та й поїхали, прихопивши з собою ключа. І майже зразу ж селяни, хто метикуватіший, почали розбирати школу по цеглинці, по дощечці. Набудували, мабуть, погрібників, свинарників і гаражів. І цегла не пекла їм рук. І голоси в голові не кричали «Спинися!»
А двері покинули так. Високі двері, фарбовані в синє. Такі високі, що ні до чого тепер уже їх не приставиш. Я іноді сідаю на ті повалені двері й довго сиджу. За спиною – майже мертва вуличка. Перед очима – повалені вулики, бо ні баби Гальки, ні діда Пилипа вже нема. А ліворуч – цвинтар, який веде туди, де ще раз зустрілися учні з учителями, артисти з глядачами, пам’ять із пам’яттю. Тільки ляльки, що десятиріччями лежала між рамами, незаймана, аж неопалима, вже немає. Де вона?
——————————————–
На фото — Валентина Гуріївна Шепель, учителька вже загубленої в часі й просторі сільської школи. Учителька інших шкіл. Учителька з великої літери. Стіни зникають, двері розсипаються на пил, але людське тепло залишається. Подивіться — хіба така усмішка може зникнути без сліду? Рішуче переконаний, що не може… А яке обличчя… Де зараз такі обличчя?
Сергій Осока
