«Прийшла весна — пора садить…» — так багато значуще писав Микола Сом. Але… «Від молдованина до фіна усе мовчить…» — так писав Тарас Шевченко…
Але я не мовчу. Цьогорічну відпустку (цілий березень) проводжу в Україні. І проводжу її з моєю «Шевченкіаною».
Розпочав із міста Ямпіль на Вінничині. Від молдавського кордону. Там живуть славні подоляни, у яких є безцінне каміння для пам’ятників на тисячі років. Саме із Ямпіля ми возили матеріал для скульпторського пленеру «Будем бити в тулумбас — хай весь світ почує нас!»
Такий пленер, ще за наказом президента Ющенка, було організовано для Батурина у 2008-му році. Але то були б не ми, якби минулого року там не вчинили погром… Багато робіт розбито, прямо біля палацу Розумовського. Лежать скульптури під тином у грязюці. Я звернувся до суду. Але який у нас суд? Та ще у самому Батурині нова влада з ознаками яловості.
А ось Шевченківські дні на Поділлі ми проводили славно. Подоляни шанують Батька Тараса. В області, як і у всьому світі, проведено безліч заходів присвячених дню народження Тараса Шевченка.
Мої кобзарські мандри були заплановані до села Шевченкового, де народився КОБЗАР. Там, у день Народження Тараса Шевченка громада села обрала мене «Почесним жителем села». За що – низько кланяюсь! Це для мене ніби ще одна Шевченківська премія.
Школам Крижопільського району подарував фронтовий «Кобзар» Тараса Шевченка та записи концертів присвячених Тарасу Шевченку, Івану Франку, Анатолію Пашкевичу… Такі бойові комплекти я дарував після концертів у Чечельницькому, Томашпільському, Тульчинському, Гайсинському районах та бойовим частинам нашого війська у Одеській області.
9 березня, у день народження Тараса Шевченка, заспівав у музеї Василя Стуса у селі Рахнівка Гайсинського району. Я давно туди збирався. Цього року 80 років від дня народження Василя Стуса. Він дожив до віку Тараса Шевченка, і коли його ще раз посадили, сидіти відмовився. Оголосив суху голодівку і на сьомий день помер. Це не ті голодувальники і голодувальниці, що у штани не влазять… Він ровесник Анатолія Пашкевича.
Проводжу 80 концертів присвячених ювілярам.
200 концертів «Уклін тобі, Тарасе» та 160 концертів «Не пора москалеві служить», присвячених Іванові Франку. Ці концерти я проводив із двома Василями. Тепер до Василя Стуса та Василя Симоненка добавився Василь Сліпак. Цей неперевершений оперний співак, соліст Паризької опери, на 42-му році життя віддав своє життя за Україну у окопах АТО.
Мандрую із знаменом «Музичного батальйону».
Машеруємо із школярами та військовими непереможного Українського народного війська.
Ми йдемо.
В Україні весна. Весна — Ренесанс у всьому світі. На наше покоління випала велика місія — збудувати заможну та непереможну Україну. Лишилось українцям тільки за руки взятись, забувши про свої гріхи та місце народження.
Нинішній рік має багато знакових дат.
Тут і 250 років Гайдамаччині, і 215 років Остапу Вересаю, і 130 років Батьку Махну, і 99 років як батько Махно розгромив військо денікінське під Уманню. Тоді Петлюра домовлявся з Денікіном, щоб неслухняного Махна провчити, і відвів своє військо далеко у степи. Вийшло все навпаки…
До Шевченкового села я поспішав через Умань. Там, 10 березня, заспівав на сцені, де у день 50-ти річної пам’яті Тараса Шевченка, у 1911 році, жандарми на сцені до смерті побили славного кобзаря Терентія Пархоменка…
Знову співав у дивовижному Уманьському дендропарку. Наш старший побратим Іван Семенович Косенко, директор парку, порадував своїми новими директорськими завоюваннями. Отам ми і готували подарунок для спеціалізованої школи у село Шевченкове. Велика подяка за подаровані сади для школи.
З Миколою Негодою (9 січня 1928 — 11 вересня 2008) я познайомився у 1977-му році у Черкаському театрі. Тоді я там переміг на зональній союзній співочій естафеті. Його пісню «Діброво зелена» співаю 50 років. Після цього знайомства ми об’їхати з концертами усю Черкаську область. Я з великою вдячністю, проводжу безліч концертів з його піснями. Тоді ми приїхали і до села Шевченкового. Я, не перевдягаючись, виспівував за кермом та віз наші концерти до міст та сіл.
Співали по кілька концертів на день. Зберігся пожовклий щоденник. У селі Шевченковому, у перший мій приїзд, я побачив багато хворих дітей. Ці нещасні дітки ходили селом, де Тарас ходив босими ногами. Там був будинок для хворих дітей. Це така програма союзна була. У святих селах, куди люди з усього світу їдуть, збирали для показу таких дітей. Такий будинок є і на Чернігівщині. Із співочого поля Григорія Верьовки, зразу потрапите у такий будинок у селі Березне.
У 1994 році ми приїхали до школи обдарованих дітей у селі Шевченковому. Здається мені, що подібної школи в Україні нема. Це якийсь храм наповнений янгелятами. Директор школи Ліна Денисіван Терещенко, мама-берегиня, разом з педагогічним колективом. Я, ніби дідусь у якого 186 внучат. Вражає чистота та зразковий порядок. На трьох поверхах спального корпусу живуть оці діти. Я завжди зупиняюсь у кімнаті поруч з музичними класами. До обіду у школі така тиша, що здається школа пуста. Ідуть уроки. Після обіду це справжня консерваторія.
Оці янгельські співи лунають до 22-ї години. Далі знову тиша. Вражають оці дівчатка з перших класів. Які вони вбрані у вишиванках ідуть до шкільного корпусу через перехід шкільний. Зачісочки з бантиками. Тут батьків нема. Доглядають вихователі. Дуже смачні страви готують шкільні кухарі. Тут вчаться не сироти, а обдаровані діти, які вступають за конкурсом з усієї України.
З якимось легким сумом завжди прощаюся з оцими внучатами. Я їм надсилаю найсвіжішу літературу. Ми тут відкрили «Кобзарську світлицю». Подарував меморіальну дошку Тараса Шевченка. Посадили сади цього року. Треба оцю школу матеріально підтримувати. Озовіться меценати!
Завершувалися весняні кобзарські мандри концертом у школі села Моринці. Там, до речі, відкрили «Кобзарську світлицю» ще у 2014 році, коли я відспівав 200-й концерт «Уклін тобі, Тарасе!»
Василь Нечепа
