Якщо Московія – це Русь, а московити – русічі, тоді Україна – це Грузія, а українці – грузини. Обридла маячня, що за порєбріком живуть брати-славянє, обридла маячня, що вони – нащадки Русі.
Мені часто в школі для пояснення матеріалу стає в нагоді метод наведення аналогій. Щоб зрозуміти, яка вони Русь, спробуймо перевірений метод з наведенням аналогій і в цій темі, проведемо паралелі між подіями минувшини і схожими подіями ближчих часів, сьогоденням.
Минувшина.
Київ. Русь – процвітаюча країна. Руссю правлять князі. Народжуються, примножуються, усім княжим дітям роздається земля. Нещасному Юрію Долгорукому такої землі не вистачило, жив собі в селі, бідував.
А тоді й надумав: узяв княжий отприсок дружину, набрав найманців і пішов на північ на Залісся. В Заліссі жили в болотах мокші, мері, мордва. Приходить Юрчик, завойовує їх і каже: «Я – ваш князь». Частина війська, поживившись, повернулася в Київ до своїх жінок і дітей, частина дружини (молода команда) лишилася тримати владу князю. Князь з часом народжує від мерянки діток, може й дружинники (молода команда) народжують собі – то ж життя.
Дружинників жменя, мерів навколо 250 тисяч. Десь там в народі затесалося дитя дружинника, народжене мерею чи мокшею, вирощене і виховане мамами в мерських традиціях. Діти напівмері одружуються з мерями – і народжують мерів, які у свою чергу одружуються з мокшами і народжують мерьо-мокшу.
А що ж князь?
З часом, на жаль, рід Долгорукого закінчується. Всіх порізали, удавили, потравили – інтриги. Усохла гілка.
Землю завоювали татари.
Перерахували усіх мокш — 253 тисячі. І переселили на ці землі татар – 250 тисяч. Це вже вам не молода команда оселилася і десь там собі підгуляла, лишивши після себе отприсків. Це ціле переселення народів відбулося.
Змішалися між собою 253 тисячі мерьо-мокшів і 250 тисяч татар. Дітей понароджували – асимілювалися мокшо-мордо-мері в татар. Культуру татарську завели, традиції. Правителів татарських понаставили.
Пройшло так собі років 400.
«О! — сказали мокшо-мерьо-мордово-татари. – Ми – русичі. Ми нащадки давніх князів і цілої Русі. І всі ми – славянє. Якщо уявити, що колись по їхніх жінках княжі дружинники походили, уявляєте, як наковальня молодої команди в поті чола безупину працювала, щоб від 250-тисячного народу мерь і мокш народити народ славянєй…
Проводимо паралель.
Сьогодення.
Київ. Україна – «процвітаюча» країна. В Україні живе той самий народ, що ще на мокшо-мерів ходив. Жили постійно на своїй землі, нікуди не виїжджали, не зникали — вмирали, народжувалися, вмирали, народжувалися – так до наших днів і дійшли.
Після чергової революції запрошують з Грузії «князя з дружинниками». Молода грузинська команда на чолі з князем Одеською областю та Україною покерувала. Хтось з команди (до речі, є серед них і нащадки грузинських княжих родів) лишився, примножувати рід, хтось повернувся в Грузію чи далі поїхав…
«О! – повинні сказати українці, — ми тепер грузини. Ми – нащадки давніх княжих родів Грузії — Сакартвело!»
Щось не так?
Гаразд, беремо інший приклад. ІІ Світова війна. На нашу землю приходять німці. Завойовують. Наші жінки від німецьких солдатів народжують дітей (ну було, було таке). Частина німців у цих землях полягли, частина німців покерували і вернулася назад. Тут лишилися їхні отприски. То ми значить тепер Німеччина. Ми — германці і нащадки стародавньої Германії.
Маячня? Авжеж.
А казати, що ми з московитами (мокші, мері, веді, чуді…) — славянє, і вони – нащадки Русі, не маячня?
Лариса Ніцой
