В українському кінематографі є один епізод, який абсолютно геніальний на всі часи. Мова про «Пропалу грамоту», Бориса Івченка, 1972 рік. Студія Довженка. Там, де козак Василь і запорожець Андрій (Іван Миколайчук і Федір Стригун) співають: «Танцювала риба з раком». Начебто дурна жартівлива пісня ні про що. Апологія абсурду. Небилиця.
Але це — дзен і медитація. Це момент повної відстороненості від світу, й свідомої невідповідності емоцій моменту. Це якийсь абсолютний ментальний пофігізм на своє життя, це зневага до смерті, минучості, й будь-якої небезпеки. Це якась абсолютно неймовірна нездоланна Сила!
Для мене вся наша війна, всі наші воїни під цю пісню. Рефреном. Хоч із шаблею, хоч з джавеліном…
Якщо й справді існують якісь там молекули й кванти національної ідентичності — то оце саме Воно!
Віталій Чепинога
