МАСНА КРАПКА російської КУЛЬТУРИ. Досі знали про Хатинь, Герніку та Сребреницю – тепер до фатального ряду приєдналася Буча. І стоятиме в ньому першою, ще довго, кривавим нагадуванням про повну звироднілість носіїв «вєлікой культури». Чому вже вкотре треба нагадувати, що етнічної російської культури просто нема? Не існує й не було від самих її золотоординських витоків, не могло з’явитися й пізніше.
Лише за хана Джучі в столиці з промовистою назвою Сарай почало виникати щось схоже на свої архітектуру й красне письменство – завдяки поколінням привезених у кайданах митців із завойованих земель. А за Чінгіза з артом була суцільна безнадія, офіційно визнана європейськими майстрами. Особливо безбашенними і жадібними до монгольського золота, яких запросили провести тренінги місцевим богомазам. Представники тогочасної італійської школи (хоч до створення самої Італії було ще далеко) билися з «талантлівимі юношамі» степу спочатку тижнями, потім місяцями. Щоб ближче до року безплідних зусиль чесно визнати: ординці неспроможні до створення мистецтва, в них руки не з того місця виросли. Ні вміння, ні фантазії, ні іншого креативу. Які там фрески чи гобелени, дайте спокій!
Це вже згодом – поети Махмуд Булгарі та Ахмад Ходжі і численні «запозичення» від арабів в теології, богослов’ї, астрономії. Від завойованих болгар і кипчаків – розпис, візерунки і ткацтво. Чуже надбання разом названо ісконно своїм, ніби так завжди було.
У них все крадене – історія, назва, і культурні діячі хіба могли стати винятком? Привласнене духовне питомо своїм прижитися шансів не має, апріорі. Тож і нести просвітницьку, гуманістичну 
місію не може. Якщо стисло, то з хама не зробиш пана, хоч би він 1000 разів перечитав «Войну і мір», ще й напам’ять вивчив.
Про це вже безліч писали, але повторити не зайве: «сонце поезії» – нащадок темношкірого царського раба. Автор «Лебединого озера» – з козацького роду Чайків, а художник, до чийого прізвища, мов щось до підошви, приліпилося тамтешнє «ов» – німець Брюлл. І так далі, яку епоху не візьми, власне рускіх у списках – дай, Боже, щоб хоч кілька набралося. Зате полукровок, пристосуванців з поневолених народів – повно. Штибу нашого Чехова чи зрусифікованого в якомусь коліні поляка Достоєвського.
Навіть сучасна галімая попса – суцільно «прівозная», київсько-єврейсько-болгарська.
Звідки тоді ті балачки про російську культуру?! Це як про «мост, которого нєт, но ти повєрь, что он єсть». Тоді вже й в гуманізм російський повірити доведеться – якщо хтось ще може.
Людмила Пустельник
