У мене особисто мотивація одна: завдяки читанню я можу спілкуватися і пізнавати дивовижних людей, наприклад, Фолкнера чи Борхеса. Мінус теж один: після спілкування з Фолкнером, коли випливаєш з його тексту у нашу реальність — примітивну до чортиків і нестерпну через мільйон причин — почуваєшся розпачливо. Але я не збираюся розпатякувати з того приводу.
Варто знову взяти Фолкнера до рук і почитати, наприклад, про слабкого на голову Айзека Сноупса і його пристрасть до корови, котра заміняла йому жінку й матір — люблячу і життєдайну істоту, корову, яку він викрав в одного фермера, щоб годувати її, плести їй вінки на роги, блукати з нею лісом і спостерігати, як у золотому повітрі, що переломлюється на гілках дерев, тремтить цілий всесвіт, а потім заснути під боком тварини, чиє молоко є кров’ю світу.
Можете уважати мене містиком, але в той момент, коли хтось із живих переймається написаним мертвими, мертві оживають. Так, як написав Фолкнер про корову й сільського ідіота, більше не написав і вже й не напише ніхто! Корови скінчилися — лишилися самі віруси, які чого доброго ще й переможуть людину — такий варіант теж можливий. І буде в нас Земля, населена вірусами, а творці того вірусу — китайці — полетять на Марс згідно з програмою своєї рідної комуняцької партії.
У Фолкнера таке нестандартне й емоційне письмо, сповнене специфічного, фольклорного гумору з вкрапленнями чорного, аналогів якого я особисто не знаю. Люди, що не читають, втрачають шанс знайти колосальний сховок від реальності, котра часто таки гнітюча, а в багатьох і нестерпна.
Поки що я не змінила своєї думки — трилогія про Сноупсів «Сільце», «Містечко», «Особняк» — таки 
найсильніша річ неймовірного американського письменника. Звичайно, тепер боюся, що після Фолкнера інші мистці видаватимуться мені плиткими, з невибагливим стилем. Але Фолкнер написав 25 томів. Тому сходження на гору його імені продовжується, хоча обставини у мене нині для читання не найкращі.
А скептикам і поколінню вчоних, що зростали на журналі «Наука і тєхніка», залюблених у матеріальну культуру, скажу одне: заради слова люди ішли в пустелю, стаючи анахоретами, жервуючи всім. Слово заслуговує найбільшої жертви, воно не менш помічне, ніж операції, крапельниці і роздільне харчування.
Більшість, напевно, скаже, що я — тю-тю, але більшість теж може помилятися, і то жорстоко. Якби не література, людське життя можна було б спустити в унітаз разом із матеріальною культурою. До речі, ми тільки цим і займаємося. І успіхи у нас у цьому — величезні.
Роксана Харчук
