Якось аж дивно, коли згадаю, що я також був молодий. Ще той – завзятий, хвацький леґінь із високогір’я Карпат, який 1981 року вступив без блату на журфак Шевченкового універу, і на власні очі бачив святкування (так би мовити): 1500 років заснування Києва та 1000-ліття хрещення Русі, про що торохтіння заповзятливих українських професійних патріотів останніми днями не вщухає.
Чому «так би мовити», допитливий читальник довідається через кілька абзаців, а те, що я вже немолодий, засвідчує мій «Чиненик», книженція, що ось-ось розродиться, й оповістить цікавинки, що запізнав їх я вочевидь. Як щирий, а мо’ – й скнара – українець, трішечки-трішечки поділюся зі своїми кревняками! Отже… тільки уривочок…
***
Ольґерду Переяславцю очевидно – звідкіля ноги ростуть в Ісуса й того таки Магомета, та проте сила-силенна люду досі ведеться на перетлілу облуду! Лицедійство. Дурман. Одначе мусить зізнатися він, що і сам не одразу відмовився мимрити перед сном завчені назубок ще з дитинства: «Отче наш», «Вірую», «Богородице». Просвітлення настало пізніше, після тривалих обдумувань, суджень, зіставлень, як осмислене покволом спряглося в одно й порозплітало схоластичні звивини в ясній голові. На те дався взнаки й 1988 рік.
Тоді комуняки у дихаючому на ладан Союзі дозволили попам, своїм ідеологічним про людське око супротивникам, відзначати широко й гучно 1000-летие Крещения Руси. Основні святкові заходи відбувалися в Москві, а майже рік перед тим радянський академік Борис Раушенбах, звісно, погодивши з політбюро й КҐБ, надрукував у «Кур’єрі ЮНЕСКО» хвалебну «державницьку» статтю, присвячену хрещенню Русі, перекладену відтак та опубліковану багатьма мовами.
Мічений Gorby, він же Михайло Сергійович Горбачов, на честь такої визначної події щиросердно нагородив орденами Трудового Червоного Прапора та Дружби народів очільників РПЦ, їже з ними дісталася така відзнака й тодішньому митрополиту Київському і Галицькому, екзарху України Російської православної церкви Філарету. Тож, безумовно, шматок святкового пирога отримала й ерзац-столиця УССР.
Довідавшись про те, що в Києві відбудеться одна з урочистих прелюдій відзначення 1000-летие Крещения Руси, мама Переяславця захотіла й собі, вочевидь, таке почути і побачити. То й звернулася до сина. Ольґерд, як мовиться: «Нічого робити, – пішов воду гасити». Попросив головреда газети «Ес три» Олександра Сидоровича Морикваса, аби той через свої мохасті зв’язки роздобув хоч би одне (бо, як виявилося, роздають лише обраним) запрошення на святкову літургію у Володимирському соборі Києва. Сидорович слово дотримав – дістав.
Матінка леґіня віддячилась головреду: привезла з екологічно чистої, не чорнобильської зони, баночку маринованих манюсіньких-манюсіньких, як на підбір, білих грибочків у легесенькому оцтово-солоному розсолі, приправлених горошинами чорного перцю та лавровим листком. Бартер за часів «перестройки» – діло негрішне. Виправдане! Гасло: «Від кожного – за здібностями, кожному – за потребами» майже повністю втратило сенс і йому на заміну прийшло «Ти – мені, я – тобі».
Мати Ольґерда, приїхавши з сином до Києва, ледве проштовхнулися на святкову літургію. Володимирський собор, ще за квартал оточений з усіх боків міліцією, був затлумлений ущент мирянами та непоказними людьми в цивільному. Через що обоє Переяславців недовго пробули у тому вируючому хороводі роззяв, аґентів спецслужб і щирих прочан, розчаровані подалися геть, а наступного дня, прогулюючись серед містям, на розі вулиці Пушкінська та бульвару Шевченка, зіткнулися з натовпом біля тоді ще не перейменованого готелю «Україна» (готель «Україна» – нині готель «Прем’єр Палац»).
Цікаві до всього, вони й собі пристали до чималої юрби, що поїдом їла очима розгодованих до непристойності, випещених, у коштовних клобуках попів, які поважно, вервечкою, спираючись на свої патериці з позолоченими головками, виходили з шикарних автобусів «Інтуристу» («Інтурист» – головна державна закордонна туристична агенція СРСР, що офіційно була підпорядкована Раді Міністрів СРСР, а неофіційно – КДБ) й направлялися, напевно, до трапези в ресторан недешевого готелю.
– І де ж тут Христос?! – дорікнула Ольґердова мама.
– Не зрозумів? – запитав подивовано син.
– Їхні ряси пошиті з дорогої матерії.
– Ваша правда, – уточнив перегодом Ольґерд. – «Ряса» з грецької перекладається, як витертий, поношений одяг. Шмаття вбогихі жебраків.
Вона тоді й пригадала, розповіла синові ще запримічене нею в дитинстві. Жила ж сиротою, втративши на війні батька, зі своєю матір’ю по сусідству з тамтешнім попом. Звичайно, жилося нелегко, та щораз на Різдво і Великдень, хоч кров з носа, а мусіло бути у них на столі, як в усіх. Та що то, одну паску з твердих сортів білого борошна слід було спекти й віддати попові (так заведено здавна в селі).
Опісля одного з Великоднів вона малою підгледіла з цікавості через тин, як панотцеві свині мали що їсти, зокрема й розпарені зачерствілі паски аж зо три, а то й більше тижнів.
Розглядаючи зі Старокиївської гори довколишні краєвиди, мама Ольґерда раптом зупинила свій погляд на вишукано оздоблених банях Андріївської церкви, відтак запитала у сина:
– Думаєш, він тут таки був?
– Хто?
– Апостол Андрій Первозваний.
– Сумніваюся.
– Брешуть, як пси, де тільки можуть, їх мость превелебні.
– Хіба лиш вони… – Ольґерд переповів одне з інтерв’ю з Борисом Патоном.
Той оприлюднив, як він – президент Академії Наук УРСР та тодішній голова міськвиконкому Києва Валентин Згурський 1979 року разом з’їздили були до штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижі на погодження дати святкування заснування Київської Русі та Києва – 2000-ліття. Там затялися, ні защо не хотіли схвалити, що Київ аж настільки поважний у віці, й «омолодили» його на п’ятсот років. Патон, який був присутній на засіданні, напівжартома порадив Згурському: «Валентине, швидше йди на трибуну і погоджуйся. Інакше зріжуть ще кілька сотень!» Градоначальник так і зробив.
Отже таким побитом і з’явилося офіційне рішення ЮНЕСКО про святкування 1500-ліття Києва у 1982 році.
– Мабуть, недуже хотіла сього й значно молодша за Київ повік підступна до нас Москва? – поцікавилася в Ольґерда його не в тім’я бита, прозорлива мати.
– Зрозуміло, Щербицький, який був у добрих стосунках з Брежнєвим, насилу умовив тоді генсека, аби кремлівська та великодержавна окацапина погань не перечили святкуванню хоча б 1500-літній даті з дня народження Києва.
З тих часів і взявся Переяславець за гуж, волочачи на гору скрипучого арійського воза, нагромадженого сякими-такими знаннями, постійно ними доповнюючи гарбу. Добре усвідомлюючи, що без первісних знань нічого ставати на прю зі своїм штудерним, добре підготовленим супротивником. Міцно зціпивши зуби, леґінь крок за кроком долає узвишшя, яри й перешкоди, підносячи ввись вікодавні арійські науки. Ще зі спудейських років придивляється і принюхується до новоявлених віянь, що після опари Чорнобиля густо, кому що до вподоби, забродили в розсипчасто-пухкому загалі.
Вітчизняні, безперечно, читай українські, забудьмо вже прорадянські: мистецтво, релігія, політика хвацько вдарились у християнську немовби доктрину, засалену щедро гура-патріотичним, позбавленим міри, апломбом. Коли ж відкрилися заіржавілі шлюзи, звісно, на поверхню ринуло всеньке-усеньке, що віками-роками замулено лежало на глибокому споді, й стражденні, відповідно, кинулись прибирати найлегше, що потрапляло до їхніх пожадливих рук.
Отоді Ольґерду стало зрозуміло, що тодішнє постколоніальне суспільство не годне докорінно мінятись, прибирати сучасних ознак. Український загал, прибитий віками й розшматований загребущими сусідами, розгублено метався з крайнощі в крайність, аби втриматись хоч якось на плаву, не канути знову ж у безвість, на припасоване воріженьками дно.
Ярослав Орос
