«Як швидко творчий нігілізм запанував серед молодих. Як швидко руйнуються п’єдестали нашої віри. Як швидко роздаються максималістські вердикти заперечення і похвали: це — ГЕНІЙ, а це — ГРАФОМАН. Середини немає. Непотрібна. Та відкинувши її, ми втрачаємо здатність об’єктивного поцінування творчих індивідуальностей.
Відбувається найстрашніше, що тільки може статися у мистецтві слова, — стирається межа між СПРАВЖНІСТЮ і ШТУКАРСТВОМ. І вже немає потреби реагувати на фальш. Сумно. Гірко. Але — правда. І маємо сьогодні здебільшого в літературі одну імітацію. Замість правди — імітацію правди, замість болю — 
імітацію болю, замість кохання — імітацію кохання. Замість віри — імітацію віри. Замість Бога… Страшно, бо у своєму захопленні імітацією люди забувають, що смерть не знає імітацій»
(Серед запрошених той, хто відійде… Липень 1995)
З рукописом “Звичайного читача” у березні 2000-го я поїхав у Тернопіль на запрошення Петра Сороки. Сорока тоді почав писати свої денники й потребував матеріялу та людей.
Йому вдалося неможливе. Роки виснажливої праці перетворили амбітно-експресивного провінціала й автора заробітчанських літпортретів вимираючої української культурної діаспори у письменника високої проби. Але й ціна висока.
У жовтні 2000-го книжка вийшла в тернопільському видавництві “Джура”. Це було моє третє Послання Сучукрліту. Як і попередні, сприйнялося воно драстично, моментами агресивно. Особливо, антагоністами, одні з яких ніби зійшли на сцену літпроцесу зі сторінок старих італійських комедій “дель арте”, инчі нагадували персонажів галицьких провінційних театрів кінця ХІХ-го століття, з їхнім позерством і містечковим дешевим патосом.
Мій шлях був шляхом у себе.
Євген Баран
