У Трускавці є незвичний музей – музей одного майстра, народного художника Михайла Біласа. Музей цей міститься у розкішній віллі, пам’ятці дерев’яної архітектури початку ХХ ст., найгарнішому будинку Трускавця.
Гобелени, килими, верети, ліжники, вишивані сервети і рушники, ткані доріжки, панно і аплікації, все це — шедеври українського мистецтва.
Роботи дивовижні, яскраві та радісні.
Дивишся на них – і душа посміхається. І сам Михайло Білас був неймовірно гарним чоловіком, прожив 91 рік – а це теж свідчення позитивного, радісного ставлення до життя.
В музеї я завважила, що в багатьох роботах майстра присутні солярні, ще язичницькі, знаки. Адже тут, в Карпатах, в дохристиянські часи існував потужний язичницький культ сонця. А знак сонця – сварга. Саме ці сварги присутні в багатьох роботах Біласа.
Милуючись ними, згадала Рогатин та найдревнішу в Україні дерев’яну церкву Святого Духа, в якій, за переказами, працював священиком батько Насті Лісовської, тобто Роксолани.
Церква та зведена понад 500 років тому із могутніх дубових дощок, без жодного цвяха. А в ній висить унікальна «язичницька» ікона — із зображенням сонця. В тій церкві фотографувати не можна.
… Я поспіхом клацнула, але фото не вдалося.
Подібне, до речі, я завважила, коли проявляла плівку, відзняту у соборі св. Петра у Римі…
Інколи такі місця ховають себе від «ловців ґав», таких як я, приміром. Словом, наші пращури мали свою, рідну віру, яка й досі живе в генетичній пам’яті українців – не дивлячись на жорстокий, болісний, довготривалий примус до християнства.
І роботи цього неймовірного прикарпатського художника – цьому свідчення. Оце мене Музей Біласа так розбурхав. Словом, хто буде в тих краях – обов’язково сходіть, подивіться.
Галя Плачинда
