Фарбую огорожу біля свого дому, а думки в голову лізуть, одна дурніша іншої: «Не королівське це діло — огорожі фарбувати, краще б я на сцені щось пісенне розмалював…»
Але раптом привертає мою увагу звичайний муравель. І той муравель, дуже хазяйновито чимчикує прямісінько до свіжо вифарбованої балясини…
Думаю, треба попередити бідолагу, бо він за своїми турботами не помітить небезпеки і вляпається своїми лапками в білу липучу халепу.
Я спробував легенько дмухнути на нього, але – ніц, нічого не дає. Я другий раз дмухаю сильніше. А той нахабний мураха пре, і навіть не думає змінювати маршрут.
І тут, я як дмухну!!!
І той мураха, як жеребець здіймається на задніх лапах, напружується, пручається, але сили урагану не витримує. І вже летить мій муравель з огорожі. Летить, як з якогось хмарочоса.
Падає і, очевидно від жахіття висоти, верещить і завмирає його серце. Бачу, як вдаряється він своїм тілом до стовбурів троянд, тріщать його ребра, коли він налітає на їхні царапучі шпичаки. Потім з усієї сили гепає мій муравель на гостру, підсохшу траву і опиняється в диких джунглях, де шарудять дикі жуки і якісь смердючі хробаки…
І так мені якось ніяково стало!
Бо ж я хотів як краще! Намагався врятувати життя муравлю. А тепер він опинився в абсолютно чужому йому світі. І там, в іншій країні, серед чужинців, він має сам вибудовувати своє життя.
Присів над тією рудою травою і думаю собі: «А хіба не те ж саме, відбувається з людиною, коли вітри долі здувають її зі шляху!!!. І йди, знай, можливо, ті життєві буревії, є насправді для нас не гиблими, а саме рятівними».
Нахилився я низесенько-низесенько до тих трав’яних, але для муравля велетенських нетрів, і, навіть не бачачи самого муравля, почав тихо кликати його: «Муравлику, Муравлику….»
І раптом чую голос сусіда, що йшов вуличкою повз мене: «Сергій Григорович, а що це ви стали рачки і щось в траву кажете?..»
Ну, от як було мені пояснити сусідові, що тут… тут змінилася ціла ДОЛЯ. І не має значення, що то доля якогось Муравля.
Сергій Файфура
