Михайлове чудо… Завжди згадую тата в цей день. Багатьом друзям розповідала історію, яка з ним свого часу трапилася. Батька нема вже десять років, а історія живе.
Якось цього дня зібрався він до лісу за ожиною з маминим двоюрідним братом. Вмовляли їх не йти. Бо ж у таке свято можна «начудити». Та вперті чоловіки взяли два кошики й пішли до лісу, який вони дуже добре знали.
Першим повернувся дядько. З ожиною.
— А де ж Павло? — мама до нього.
— Та згодом прийде. Десь ми розминулися.
Ось у же й обід, ось уже й вечеря скоро. А Павла нема. Це зараз мобільні телефони. А тоді пішла мама з бабою до лісу й собі. Гукали, гукали — у відповідь тиша.
Повернулися додому розгублені, схвильовані. Що робити? Темніє. Думки недобрі напосідають. Аби хоч куди далеко пішов, а то ж ті ожини мале не попід хатою. Де міг подітися?
Дядько з сусідами вирішили брати ліхтарики і теж зібралися йти на пошуки. Вже й з двору вийшли. Як раптом якась підвода біля них спинилася. А на ній незнайомий чоловік і наш татко. Веселий такий, без ожини, але з корзиною пиріжків (з бузиною та квасолею). Запам’яталися ті пиріжки, бо вдома в нас робили геть інші: з сиром, капусткою, яблуками, м’ясом…
Ми всі до батька:
— Що трапилося? Де ти був?
— Храмував!!!
— Як храмував?! Ми тут всі збігалися, тебе шукаючи…
Виявляється, він і справді заблукав.
Півдня його, ніби яка нечиста сила водила лісом. А потім вийшов до села. Не нашого. Сусіднього. Бервиці називається, що в Київській області. Те село в той день храмувало. А в будинку, куди він зайшов, за збігом обставин, жили наші далекі родичі. Раніше їх батько і в очі не бачив. Коли ж гуртом з’ясували хто є хто, то, звісна річ, нашу пропажу ніхто нікуди не відпустив, а всадовили за храмовий стіл. А після святкування привезли додому. З гостинцями… від рідні.
Мама ще кілька днів бурчала.
А татко, вибачався. Хоча, хіба ж то він винен був? Не він! То все — Михайлове чудо.
Тетяна Череп-Пероганич
