Іноді я думаю над тим, шо то є таке — перемога у війні. І весь мій глузд (правда, не упевнений, що він зараз дуже здоровий) підказує, що єдиною нормальною перемогою у війні є її уникнення. Якщо війни вдалось уникнути — це єдине, що можна чесно назвати перемогою. Як тільки війна почалась — шанс на перемогу автоматично зникає, залишаються лише варіанти припинення війни на вигідних для нас умовах.
З цієї точки зору мене смішать оті всі заклики і аватарки: «Ні війні». Який сенс писати ні війні, якщо вона вже є? Це як ходити поміж ДТП з плакатом: ні потрощеним автівкам і людським тілам.
Також у контексті цього світогляду мені дуже сумно виглядає позиція самого путіна і його очікувань від нападу. Так, безсумнівно, що війна росії проти нас не обмежується лише путіним, але фактор його особистої ненависті і наміру нам нашкодити у ній величезний. Думаю, що ці всі удари по містах, катування і розстріли — це його особиста ініціатива. Рускі завжди хотіли війни з нами, але між хотіти і могти є величезна відстань. І саме путін цього разу скоротив цю відстань для них, створив можливість реалізувати бажане.
І якщо росія швидше за все цю війну програє, то путін цілком досяг своїх цілей — він завдав непоправної шкоди цілій країні та нації. Убив, зруйнував і покалічив стільки, що тепер вже пофік чим це все завершиться. Йому і так скоро вмирати. Як Айхман на суді казав про євреїв: я їх убив стільки, що тепер із радістю стрибну в могилу сам. Навіть якщо ми його колись зловимо і віддамо під суд чи навіть просто закатрупимо на вулиці як Муамара Каддафі — хіба це врівноважить і буде схоже хоч на якусь сатисфакцію?
Перемога, про яку ми мріємо — це вивід руских військ з нашої території і повернення до кордонів 1991 року. Та це просто як було уже, чисто тобі притча про козу, курей і тісну квартиру. Але це зовсім не означає, що ми воюємо ні за що чи знецінює гігантський героїзм наших військових. Тому що вони не воюють просто за перемогу, за переможний рахунок на табло у воєнному футболі. Вони воюють за незмірно масштабніші речі, аніж перемога — за існування нашого народу, країни, дітей і їх майбутнє.
До речі, саме у цьому і лежить розуміння гасла «Україна понад усе». Яку якісь дурачки хибно трактують як шовіністичну, бо мовляв це про перевагу України над іншими націями і країнами. Але це повна дурня, бо легітимність цього гасла не те, що не виходить за межі нашої країни — воно навіть не виходить за межі окремої людини. Україна понад усе — це про внутрішній вибір людини, ранжування усіх її життєвих важливостей у порядку зростання. І у носіїв гасла — Україна вгорі списку, над сім’єю, бізнесами, бажанням поїхати кудись і спокійно жити та іншими речами. Україна понад усе – це те, що я обираю всередині себе з поміж всього, що можу вибрати.
Людей, котрі декларують це гасло — багато. Людей, котрі ним живуть — в рази менше. Але це нормальний процес, бо ті шо вгорі — беруться із тих, що знизу. Як м’який і вразливий організм відрощує собі зуби і кігті, аби рвати горлянки ворогу.
Володимир Гевко
